Гепатобластома - ембріональна злоякісна пухлина печінки, яка переважно виникає в дітей раннього віку, найчастіше до п’яти років. Вона є найпоширенішим первинним злоякісним новоутворенням печінки у дітей, хоча загалом належить до рідкісних онкологічних захворювань. Найбільше часто гепатобластома зустрічається в дітей молодше 5 років, а в 25% випадків пухлини печінки в дітей виявляються в перші 12 місяців життя. У дітей, що страждають цією пухлиною практично не спостерігається розвиток цирозу печінки. Виникнення гепатобластоми пов’язують із порушеннями розвитку та диференціювання клітин печінки в ембріональному й ранньому постнатальному періодах. До відомих факторів ризику належать передчасне народження, низька маса тіла при народженні, а також окремі спадкові синдроми, зокрема сімейний аденоматозний поліпоз і синдром Беквіта-Відемана.
Клінічні прояви гепатобластоми часто є неспецифічними. Найчастіше батьки або лікарі виявляють збільшення живота, щільне нерухоме утворення в черевній порожнині, зниження апетиту, втрату маси тіла або біль у животі. Важливим лабораторним показником є підвищення концентрації альфа-фетопротеїну (АФП), який використовують як для діагностики й оцінювання відповіді на лікування, так і для подальшого моніторингу. Водночас інтерпретація його рівня потребує врахування віку дитини, оскільки в немовлят фізіологічна концентрація АФП може бути значно вищою, ніж у старших дітей.
Лікування гепатобластоми суттєво змінилося завдяки впровадженню комбінованої хіміотерапії та вдосконаленню хірургічних методик. Якщо раніше нерезектабельність пухлини часто означала вкрай несприятливий прогноз, то сьогодні навіть частина дітей із місцево-поширеним або метастатичним захворюванням може отримати радикальне лікування. Основою сучасної терапевтичної стратегії є поєднання системної протипухлинної терапії з повним видаленням первинної пухлини шляхом резекції печінки або трансплантації органа за відповідними показаннями [1;2].
Мета даного дослідження – проаналізувати та узагальнити сучасні наукові дані щодо основних методів лікування гепатобластоми в дітей, визначити їхні переваги й обмеження та окреслити перспективні напрями подальшого вдосконалення терапевтичних стратегій.
Крім стандартний лабораторних методів дослідження велику увагу приділяють рівню онкомеркерів AФП та хоріонічного гонадотропіну людини (ХГЛ).
Визначення рівня AФП є найбільш використовуваним методом за для діагностики пухлин печінки. Цей глікопротеїн продукується жовточним мішком, печінкою й кишечником плоду, досягаючи максимальної концентрації на 13 тижні вагітності а потім рівень його знижується, зменшуючись до «дорослого» рівня до 3 місяців життя дитини. У пацієнтів з гепатобластомою рівень AФП значно підвищується, в основному, при пухлинах фетального типу. Ембріональні пухлини рідше продукують АФП. Підвищення його рівня також може спостерігатися й при гепатоцелюлярній карциномі, але значно рідше. Рівень AФП є маркером пухлини в процесі її лікування й наступного спостереження за пацієнтом. Але іноді зустрічаються не продукуючі AФП метастази після видалення AФП-продукуючої пухлини.
При гепатобластомі іноді відзначається підвищення рівня ХГЛ в сироватці й сечі. У рідких випадках ця пухлина може продукувати прогестерон і тестостерон, що також використовується в діагностиці онкозахворювання.
Основними методами візуалізації є ультразвукове дослідження органів черевної порожнини, магнітно-резонансна томографія (МРТ) та комп’ютерна томографія (КТ). МРТ із контрастуванням дає змогу не тільки візуалізовати пухлину, а й детально оцінити ії структуру, взаємозв’язок із судинами, розподіл у сегментах печінки та можливість виконання радикальної резекції. КТ органів грудної порожнини використовують для пошуку метастазів у легенях, які є найпоширенішою локалізацією віддаленого метастатичного ураження при гепатобластомі [1].
Вибір лікування гепатобластоми визначається не лише гістологічним типом пухлини, а й анатомічною поширеністю процесу, наявністю метастазів, залученням судинних структур, рівнем АФП і загальним станом пацієнта. З метою оцінювання розповсюдження пухлини та визначення можливості проведення радикальної операції важливе значення має система PRETEXT (PRE-Treatment EXTent of disease), яка характеризує анатомічну поширеність пухлини до початку лікування. Печінку умовно поділяють на чотири сектори, а група PRETEXT визначається кількістю секторів, не залучених пухлиною та відокремлених від неї. Виділяють чотири групи: PRETEXT I, II, III та IV. Зі збільшенням групи зазвичай зростає складність радикального хірургічного втручання. Після проведення передопераційної хіміотерапії поширеність процесу повторно оцінюють за системою POSTTEXT [3].
Окрім основної групи PRETEXT, аналізують додаткові ознаки, які мають прогностичне та хірургічне значення. До них належать залучення великих печінкових вен або нижньої порожнистої вени, ураження ворітної вени, позапечінкове поширення, розрив пухлини, багатовогнищеве ураження та наявність віддалених метастазів. Сукупність цих показників допомагає визначити, чи доцільно виконувати первинну резекцію, чи слід спочатку провести хіміотерапію, а також чи необхідно розглядати трансплантацію печінки [1;4].
Гістологічне дослідження дає змогу встановити тип пухлини та виключити інші злоякісні новоутворення печінки. У типових клінічних ситуаціях біопсію планують відповідно до вимог онкологічної безпеки та майбутньої хірургічної тактики. Якщо пухлина не підлягає первинній резекції, морфологічна верифікація зазвичай необхідна перед початком системної терапії.
Залежно від клінічних і морфологічних характеристик пацієнтів розподіляють на групи ризику. Враховують поширеність пухлини, рівень АФП, гістологічні особливості, наявність метастазів та відповідь на початкові курси хіміотерапії. Такий підхід дає змогу уникнути як недостатнього лікування пацієнтів із високим ризиком прогресування, так і надмірної токсичності терапії в дітей із сприятливим прогнозом.
Системна хіміотерапія є одним із центральних компонентів лікування більшості дітей із гепатобластомою. Її застосовують для зменшення розмірів первинної пухлини, підвищення ймовірності повної резекції, контролю мікроскопічного пухлинного процесу та лікування віддалених метастазів.
Ключовим препаратом у сучасних схемах лікування є цисплатин. Залежно від групи ризику, протоколу лікування та індивідуальних характеристик пацієнта його використовують як основний компонент монохіміотерапії або в комбінації з іншими цитостатичними засобами. До препаратів, які можуть застосовуватися в комбінованих схемах, належать доксорубіцин, карбоплатин, етопозид, іфосфамід, вінкристин та іринотекан. Конкретний склад і тривалість терапії визначаються клінічним протоколом, а не лише анатомічною стадією пухлини [1;2].
Неоад’ювантна, або передопераційна, хіміотерапія особливо важлива для дітей із місцево-поширеною гепатобластомою, яка не може бути безпечно видалена на момент встановлення діагнозу. Зменшення об’єму пухлини може полегшити її відокремлення від великих судин, збільшити обсяг збереженої функціональної паренхіми печінки та підвищити ймовірність досягнення негативних хірургічних країв резекції.
Після початкових курсів лікування повторюють лабораторні дослідження та візуалізацію. Оцінюють динаміку розмірів пухлини, стан судин, залучення інших секторів печінки, наявність метастазів і зміну концентрації АФП. Важливо, що зменшення розміру пухлини не завжди означає можливість безпечної резекції: остаточне рішення потребує аналізу її анатомічного розташування та обсягу майбутнього функціонального залишку печінки.
Повне видалення первинної пухлини залишається основною передумовою одужання при гепатобластомі. Навіть за вираженої відповіді на хіміотерапію лише медикаментозне лікування зазвичай не забезпечує надійного тривалого контролю локалізованого пухлинного процесу. Саме тому хірургічний етап планують заздалегідь, ще під час первинного обстеження пацієнта.
Якщо пухлина анатомічно доступна для безпечного видалення, може бути виконана первинна резекція. Однак у значної частини дітей на момент встановлення діагнозу пухлина є нерезектабельною або її видалення без попередньої хіміотерапії супроводжувалося б надмірним ризиком. У таких випадках перевагу надають передопераційній хіміотерапії з подальшим повторним оцінюванням резектабельності [1;2].
Обсяг хірургічного втручання залежить від локалізації пухлини, кількості уражених секторів, близькості до великих судин і жовчних проток, а також від очікуваного обсягу функціонально повноцінної тканини, яка залишиться після операції. Можливі анатомічні резекції, включно з гемігепатектомією або більш складними комбінованими втручаннями.
Важливим принципом є досягнення повної макроскопічної резекції з негативними краями видалення, якщо це можливо без неприйнятного ризику. Спроби виконати надмірно складну резекцію за наявності високої ймовірності залишкової пухлини можуть погіршити прогноз. Тому рішення про операцію повинно ухвалюватися командою, яка має досвід хірургії печінки в дітей.
Окрему роль відіграють сучасні методи передопераційного планування, зокрема тривимірна реконструкція судин і сегментів печінки на основі КТ або МРТ. Вони допомагають оцінити анатомічні варіанти, визначити можливі лінії резекції та прогнозувати обсяг залишкової паренхіми. У спеціалізованих центрах можуть застосовуватися складні реконструктивні методики та індивідуалізовані хірургічні рішення.
У таких пацієнтів із місцево-поширеною пухлиною резекція може розглядатися навіть тоді, коли традиційно перевагу віддавали трансплантації. Систематичний огляд і аналіз індивідуальних даних, засвідчили, що в ретельно відібраних дітей із місцево-поширеною гепатобластомою результати резекції та трансплантації можуть бути порівнянними. Водночас місцеві рецидиви частіше спостерігали після резекції, а віддалені - після трансплантації. Через обмеження доступних даних ці результати не означають взаємозамінності методів у всіх пацієнтів [5].
Отже, сучасна хірургічна стратегія ґрунтується на індивідуальному плануванні, прагненні до радикальності та збереженні достатнього функціонального обсягу печінки. Вибір між резекцією й трансплантацією має бути результатом міждисциплінарного обговорення.
Трансплантація печінки є важливим радикальним методом лікування дітей, у яких пухлина не може бути повністю видалена шляхом звичайної резекції. Вона дає змогу усунути весь орган, уражений пухлинним процесом, і водночас забезпечити пацієнтові функціонально повноцінну печінку.
Найчастіше трансплантацію розглядають за наявності багатовогнищевого ураження обох часток печінки, поширення пухлини на всі чотири сектори, центрального розташування новоутворення із залученням головних судинних структур або збереження нерезектабельності після хіміотерапії. Раннє направлення клініки, яка має досвід дитячої трансплантації печінки, є важливою умовою ефективного планування лікування [6].
У більшості випадків трансплантацію поєднують із системною хіміотерапією. Передопераційне лікування дає змогу контролювати пухлинний процес, зменшувати його обсяг і оцінювати біологічну відповідь. Важливо, щоб питання трансплантації розглядалося завчасно, а не лише після багаторазових невдалих спроб резекції.
Відбір кандидатів передбачає оцінювання поширеності захворювання, контролю позапечінкових вогнищ, відповіді на хіміотерапію, загального стану дитини та можливості післяопераційного спостереження. Наявність метастазів, які не вдається контролювати, може суттєво обмежувати доцільність трансплантації. Водночас у деяких пацієнтів із метастатичним захворюванням, особливо за умови повного контролю легеневих вогнищ, можливість радикального лікування оцінюють індивідуально.
Основними перевагами трансплантації є можливість радикального видалення пухлини, яка охоплює значну частину печінки, та зниження ризику локального рецидиву в залишковій паренхімі. Водночас метод має суттєві обмеження: дефіцит донорських органів, складність операції, ризик судинних і біліарних ускладнень, необхідність тривалої імуносупресії та ймовірність інфекційних ускладнень.
Після трансплантації дитина потребує довготривалого нагляду трансплантаційної команди, контролю функції трансплантата, корекції імуносупресивної терапії та моніторингу онкологічного захворювання. Тому трансплантацію слід розглядати не як ізольовану операцію, а як частину комплексної програми лікування.
Після хірургічного видалення пухлини більшості пацієнтів, за винятком окремих дітей зі сприятливою гістологією та повністю резектованою пухлиною, призначають післяопераційну хіміотерапію. Її метою є знищення можливих залишкових пухлинних клітин і зниження ризику рецидиву.
Інтенсивність післяопераційного лікування визначають за групою ризику, відповіддю на передопераційну терапію, морфологічними характеристиками та результатами хірургічного втручання. У дітей із високим ризиком може знадобитися інтенсивніша комбінована терапія, однак її призначення має враховувати токсичність і потенційні віддалені наслідки.
Метастази при гепатобластомі найчастіше виявляють у легенях. Їх наявність зазвичай свідчить про вищий ризик несприятливого перебігу, проте не виключає можливості одужання. Лікувальна стратегія передбачає системну хіміотерапію, оцінювання відповіді первинної пухлини та метастатичних вогнищ, а також визначення можливості повного хірургічного видалення всіх клінічно значущих осередків [6;7].
Трансплантацію печінки при метастатичній хворобі розглядають лише після ретельного оцінювання можливості контролю позапечінкового процесу.
Резистентна гепатобластома характеризується недостатньою відповіддю на стандартну терапію або прогресуванням захворювання під час лікування. В таких випадках необхідно повторно оцінити діагноз, гістологічні особливості, молекулярні характеристики пухлини та можливість хірургічного втручання. Важливо також визначити, чи не пов’язана відсутність очікуваної відповіді з ускладненнями або вимушеним зменшенням інтенсивності лікування.
При рецидиві захворювання тактика залежить від локалізації рецидивної пухлини, тривалості попередньої ремісії, отриманих раніше препаратів і можливості повного видалення вогнищ. Якщо рецидив локалізований і резектабельний, хірургічне втручання може бути важливим компонентом лікування. В інших випадках розглядають повторні або альтернативні схеми хіміотерапії, локальні методи впливу та участь у клінічних дослідженнях.
Удосконалення молекулярно-генетичних методів дослідження сприяє глибшому розумінню біології гепатобластоми. У розвитку пухлини важливу роль відіграють порушення сигнальних шляхів, пов’язаних із регуляцією проліферації та диференціювання клітин печінки, зокрема Wnt/β-катенінового шляху. Зміни в генах і сигнальних механізмах, які контролюють ці процеси, виявляють у значної частини пухлин.
Водночас виявлення молекулярного порушення не означає автоматичної наявності ефективного препарату, здатного вибірково блокувати відповідний механізм. На відміну від деяких злоякісних новоутворень дорослих, для гепатобластоми поки що не сформовано широкого спектра таргетних препаратів із доведеною ефективністю, які могли б замінити стандартну хіміотерапію та хірургічне лікування.
Перспективними напрямами досліджень є пошук молекулярних маркерів відповіді на хіміотерапію, визначення механізмів лікарської резистентності, аналіз гетерогенності пухлини та розроблення індивідуалізованих підходів. Також вивчають можливості використання імунотерапії та інших нових методів системного лікування в окремих клінічних ситуаціях.
Через рідкість захворювання проведення великих рандомізованих досліджень є складним, що підвищує значення міжнародної співпраці, об’єднання даних і стандартизації критеріїв оцінювання відповіді.
Міжнародні дослідницькі групи, зокрема Children's Oncology Group (COG) та міжнародні групи з вивчення пухлин печінки в дітей, сприяють стандартизації діагностики, оцінювання ризику й лікування. Використання спільних критеріїв PRETEXT/POSTTEXT дозволяє краще порівнювати результати різних досліджень і визначати оптимальні терапевтичні стратегії [8].
Одним із перспективних напрямів є зменшення інтенсивності лікування в пацієнтів із низьким ризиком за умови збереження високої ефективності. Водночас для пацієнтів із високим ризиком досліджують нові комбінації препаратів, методи контролю метастатичних вогнищ і можливості індивідуалізованої терапії.
У хірургічному напрямі важливими залишаються вдосконалення критеріїв резектабельності, визначення показань до трансплантації, оптимізація методів візуалізації та безпечне виконання складних резекцій.
Важливим завданням майбутніх досліджень є також розроблення надійних біомаркерів, які дадуть змогу точніше прогнозувати відповідь на лікування та ризик рецидиву. Урахування клінічних, гістологічних і молекулярних даних може стати основою для більш персоналізованого підходу до лікування гепатобластоми.
Гепатобластома залишається складною проблемою дитячої онкології, проте розвиток комбінованих методів лікування істотно розширив можливості досягнення тривалої ремісії та одужання.
Ключове значення має раннє визначення поширеності захворювання за системою PRETEXT, оцінювання додаткових прогностичних факторів, рівня АФП та відповіді на початкову терапію.
Резекція печінки залишається методом вибору, якщо пухлину можна повністю видалити зі збереженням достатнього обсягу функціональної паренхіми
Трансплантація є важливою радикальною альтернативою для дітей із нерезектабельними новоутвореннями, особливо за багатовогнищевого або поширеного ураження печінки
Подальше вдосконалення лікування пов’язане з оптимізацією хіміотерапії, зменшенням її віддаленої токсичності, розвитком персоналізованої хірургічної тактики, дослідженням молекулярних механізмів пухлини та впровадженням нових методів лікування в межах клінічних випробувань.
Отже, найкращі результати лікування гепатобластоми забезпечує не окремий метод, а узгоджене застосування сучасної діагностики, хіміотерапії, хірургічних технологій і трансплантації печінки з урахуванням індивідуального ризику та потреб кожної дитини.
Список літератури:
1. National Cancer Institute. Childhood Liver Cancer Treatment (PDQ®) – Health Professional Version [Електронний ресурс]. Bethesda, MD : National Cancer Institute, 2025. URL: https://www.cancer.gov/types/liver/hp/child-liver-treatment-pdq (дата звернення: 20.10.2026).
2. National Cancer Institute. Hepatoblastoma [Електронний ресурс]. Bethesda, MD : National Cancer Institute. URL: https://www.cancer.gov/types/liver/childhood-liver-cancer/hepatoblastoma (дата звернення: 20.10.2026).
3. Roebuck D. J., Aronson D., Clapuyt P. et al. 2005 PRETEXT: a revised staging system for primary malignant liver tumours of childhood developed by the SIOPEL group. Pediatric Radiology. 2007. Vol. 37, no. 2. P. 123–132.
4. Czauderna P., Haeberle B., Hiyama E. et al. The Children's Hepatic tumors International Collaboration (CHIC): Novel global rare tumor database yields new prognostic factors in hepatoblastoma and becomes a research model. European Journal of Cancer. 2016. Vol. 52. P. 92–101. DOI: https://doi.org/10.1016/j.ejca.2015.09.023. URL: https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/26655560/ (дата звернення: 20.10.2026).
5. Fuchs J., Rabaux-Eygasier L., Ruping F. et al. Reappraisal of liver resection as an alternative to transplantation in locally advanced hepatoblastoma: A systematic review and analysis of pooled individual patient data. Pediatric Blood & Cancer. 2024. Vol. 71, no. 12. Article e31339. DOI: https://doi.org/10.1002/pbc.31339. URL: https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/39334537/ (дата звернення: 20.10.2026).
6. Czauderna P., Otte J. B., Aronson D. C. et al. Guidelines for surgical treatment of hepatoblastoma in the modern era – recommendations from the Childhood Liver Tumour Strategy Group of the International Society of Paediatric Oncology (SIOPEL). European Journal of Cancer. 2005. Vol. 41, no. 7. P. 1031–1036. DOI: https://doi.org/10.1016/j.ejca.2005.02.004. URL: https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/15862752/ (дата звернення: 20.10.2026).
7. National Cancer Institute. Childhood Liver Cancer Treatment (PDQ®) – Health Professional Version [Електронний ресурс]. Bethesda, MD : National Cancer Institute. NCBI Bookshelf. URL: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK65790/ (дата звернення: 20.10.2026).
8. Meyers R. L., Maibach R., Hiyama E. et al. Risk-stratified staging in paediatric hepatoblastoma: a unified analysis from the Children's Hepatic tumors International Collaboration. The Lancet Oncology. 2017. Vol. 18, no. 1. P. 122–131. DOI: https://doi.org/10.1016/S1470-2045(16)30598-8. URL: https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/27884679/ (дата звернення: 20.10.2026).
|