Система пенсійного забезпечення будь-якої держави розглядається як складна система фінансових взаємовідносин, які виникають між поколіннями, ланками та сферами фінансової системи. Достатнє пенсійне забезпечення є вимірювачем дотримання в суспільстві стандартів життя.
Проблемні аспекти національних пенсійних систем залежать від стану його соціально-економічного розвитку (індустріально-розвинені; ті, що розвиваються, перехідні), пройдених етапів реформування пенсійних систем до сучасного моменту.
Фінансові можливості системи пенсійного забезпечення залежать від багатьох факторів, зокрема, доходів населення та рівномірності їх розподілу, тривалості активного життя, темпів зростання заробітної плати, рівня соціальної відповідальності бізнесу, ступеня фінансової обізнаності та мотивації працівників до особистої участі в накопичувальних пенсійних системах тощо.
В Україні юридично мають місце три рівні пенсійної системи: загальнообов’язковий солідарний, загальнообов’язковий накопичувальний рівень, рівень добровільного недержавного пенсійного забезпечення.
Другий рівень системи пенсійного забезпечення, який з фінансової точки зору може створити дієвий важіль для економічного розвитку України, ніяк не впроваджується. За суттю накопичувальне пенсійне страхування передбачає формування на рівні національної економіки значних за обсягом фондів фінансових ресурсів, так званих «довгих грошей» (оскільки строки настання пенсій є чітко визначеними та є відстрочені у часі), які за регуляторного та інституційного сприяння держави можуть стати джерелом фінансування капітальних інвестицій, які позитивно вплинуть на економічний розвиток країни. Але важливим аргументом проти є факт, що поточні доходи працездатного населення далекий від середньоєвропейського рівня, їх часто не вистачає на покриття поточних витрат домогосподарств, не кажучи вже про примусове вилучення ще й на обов’язкове накопичення.
До основних суб’єктів системи пенсійного забезпечення відносяться:
1. Держава, яка є гарантом певних соціальних стандартів та безпосередньо реалізує політику у сфері загальнодержавного солідарного обов’язкового пенсійного забезпечення, тобто реалізує перерозподіл ВВП між працездатним зайнятим населенням та існуючими пенсіонерами.
2. Працівник, який є донором існуючих пенсіонерів, з іншого боку за рахунок власних доходів шляхом їх відволікання з поточного споживання формує джерело власних майбутніх пенсійних виплат (у випадку реалізації в державі другого та третього рівнів пенсійної системи).
3. Роботодавець історично є основним платником пенсійних внесків на перших двох рівнях.
4. Інфраструктурні суб’єкти (банки, КУА, страхові лайфові компанії, недержавні пенсійні фонди тощо).
В Україні дуже важливо реалізувати політику фактичної, а не декларативної, підтримки ініціатив роботодавців в частині створення корпоративних пенсійних фондів, ініціювання фінансування пенсійних схем для своїх робітників. Крім того, критично важливо доносити до населення необхідність позбавлення від патерналістичного підходу, що хтось (держава, діти) повинен забезпечити пенсію та підвищення власної відповідальності за своє майбутнє.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter