Однією з характерних рис сучасного театру є зміна взаємин між сценою та глядачем. Театр дедалі частіше прагне не лише представляти художній твір, а й безпосередньо впливати на публіку, залучати її до події та стимулювати особистісні й соціальні зміни. У цьому контексті особливого значення набуває перформативність.
Поняття «перформативність» було введене англійським філософом і лінгвістом Джоном Остіном у теорії мовленнєвих актів. Учений довів, що слово може не тільки описувати реальність, а й створювати її, тобто виконувати дію.
К. Вульф та Й. Цирфас також вважають, що і перформанс/перформативність є «феноменальною подією (скоєнням чогось)», процесом та «створенням дійсності» [2, с. 8]. Тобто, завдяки входженню в простір перформансу та прийняття запропонованих правил, відбувається зміна реальності, з’являється нова дійсність.
У мистецтвознавстві поняття перформативності пов’язане з мистецтвом перформансу. Р. Шехнер розглядав перформанс як «відновлені схеми поведінки», підкреслюючи його соціальну природу. На думку дослідників, перформанс є подією, яка створює нову реальність. Людина, потрапляючи в простір перформансу й приймаючи його правила, стає співучасником художнього акту.
Термін «перформанс» увійшов у мистецький обіг у США наприкінці 1950-х років. Він означає дію, що здійснюється художником безпосередньо перед аудиторією. На відміну від традиційного твору мистецтва, у перформансі головним є не матеріальний результат, а сам процес і ідея.
Важливим етапом розвитку перформансу став акціонізм — «мистецтво дії», що зближувало мистецтво з повсякденним життям. У межах акціонізму сформувалися хепенінг і перформанс. Хепенінг базується на випадковості та імпровізації, а його перебіг значною мірою залежить від реакції учасників. Засновником цього напряму вважається Аллан Капроу, автор роботи «Вісімнадцять хеппенінгів в шести частинах» (1959). Перформанс, на відміну від хепенінгу, має більш чітко визначену структуру й реалізується відповідно до задуму автора, хоча також допускає непередбачувані реакції публіки.
У другій половині ХХ століття перформанс став однією з найважливіших форм постмодерністського мистецтва. Він синтезував елементи театру, музики, танцю, живопису, поезії та кіно. Центральним об’єктом художнього висловлювання стало тіло митця, його присутність, дії та взаємодія з глядачами.
Серед найвідоміших представників перформансу — Кріс Бурден, Марина Абрамович, Йозеф Бойс, Ів Кляйн, П'єро Мандзоні та Йоко Оно.
Кріс Бурден прославився радикальними акціями. У перформансі «Постріл» (1971) художник дозволив прострелити собі руку, досліджуючи межі фізичного болю та сприйняття насильства. Марина Абрамович у перформансі «Ритм 0» (1974) розмістила перед глядачами 72 предмети, якими вони могли користуватися на власний розсуд. Цей експеримент продемонстрував, як змінюється поведінка публіки за умов повної свободи дій.
Такі приклади засвідчують, що у перформансі твором мистецтва стає сам акт дії. Він відбувається у конкретному місці й часі та найчастіше не повторюється в ідентичному вигляді. На відміну від традиційного мистецтва, перформанс не орієнтований на створення матеріального об’єкта, а існує як процес.
П. Паві визначав перформанс як форму, що поєднує театр, танець, відео, поезію та кіно. Мистецтвознавиця Н. Маньковська називала його «мистецтвом миті, що балансує на межі буття і небуття» [1]. . Сама Марина Абрамович підкреслювала, що перформанс не може існувати без присутності та участі глядача.
Структурно перформанс складається з кількох основних компонентів: дії, часу, простору, об’єктів і тіла виконавця. Дія може бути простою або монотонною, але набуває символічного значення. Простір не лише локалізує подію, а й стає важливою частиною її змісту. Об’єкти використовуються не як декорації, а як засоби художньої взаємодії. Тіло виконавця виступає одночасно фізичним і знаковим елементом.
На відміну від театру, перформанс не має обов’язкової літературної основи чи розгорнутого сюжету. Його структура визначається правилами та концепцією, а глядач нерідко стає активним учасником або навіть співавтором. Перформер діє від власного імені, а не втілює вигаданого персонажа. Місцем проведення можуть бути музеї, галереї, індустріальні простори, вулиці, парки та інші нетрадиційні локації.
У ХХІ столітті перформанс зберігає відкритість до різних мистецьких практик і продовжує активно розвиватися. Він запозичує елементи з літератури, музики, архітектури, фотографії, кіно та цифрових медіа. Саме ця міждисциплінарність робить його універсальним засобом художнього висловлювання.
Перформанс істотно вплинув на розвиток сучасного театру, пластичного й фізичного театру, а також сучасної хореографії. До його принципів зверталися Є. Ґротовський, Р. Шехнер, Піна Бауш та інші митці. Театр запозичив у перформансу посилену увагу до тілесності, безпосередньої присутності, імпровізації та активної участі глядача.
Сьогодні межі між театром і перформансом значною мірою розмиті. Театральна вистава може містити елементи перформансу, а перформанс — набувати рис вистави. Важливим явищем став реперформанс — повторне виконання відомих акцій. Наприклад, Марина Абрамович неодноразово відтворювала власні роботи та перформанси інших митців у Музеї сучасного мистецтва.
Отже, перформанс є особливою формою живого мистецтва, у якій основними засобами виразності стають дія, тіло, простір і взаємодія з публікою. Його естетика суттєво змінила театральне мистецтво, сприяючи формуванню нових способів комунікації між митцем і глядачем та утвердженню театру як простору безпосередньої художньої й соціальної взаємодії.
Список літератури:
1. Марина Абрамович: В присутності художника: документальний фільм. URL: https://www.youtube.com/watch?v=75-OF8fNRMQ (дата звернення: 11.05.2026).
2. Wulf Ch., Zirfas J. Ikonologie des Performativen. München: Wilhelm Fink Verlag, 2005. 392 s.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter