У другій половині ХХ століття розвинені країни світу почали активний перехід до інноваційної економіки й досягли вже в 1990 - і роки значних результатів в цьому тренді, забезпечуючи прирости ВВП за рахунок науково-технічних досягнень. На сьогодні в Україні частка інноваційної продукції (включаючи нематеріальні та інформаційні технології) в загальному обсязі промислової продукції не перевищує 25 %. При цьому питома вага вітчизняної наукомісткої продукції, що реалізується на світових ринках, не досягає 1 %, тоді як частка США перевищує 30 %, Японії – 20 %, Німеччині - 16%, тобто більше 2/3 наукомісткої продукції й інформаційних технологій доводиться на розвинені країни світу.
Таким чином, світовий досвід доводить, що стійкий розвиток економіки досягається за рахунок взаємоузгодженого зростання інвестицій та інновацій, що забезпечують розширене відтворення основного капіталу і громадського продукту. При цьому якість інвестицій забезпечується, передусім, за рахунок підвищення в їх структурі інновацій і є ключовим чинником забезпечення економічного зростання.
Узагальнивши результати досліджень провідних учених - економістів в області інноваційного менеджменту і концепцій стійкого розвитку світової економіки, слід зазначити, що стратегічне значення інновацій для розвитку вітчизняної економіки виражається в наступних моментах [1, 2, 3]:
- ефективні інновації забезпечують національну безпеку і незалежність. Очевидно, що обороноздатність будь-якої країни в сучасних умовах забезпечується використанням новітніх видів озброєння, що визначається рівнем інноваційної діяльності. Технологічна, інформаційна, продовольча незалежність, також залежить від інноваційної діяльності у рамках національної економіки;
- ефективні інновації сприяють позитивному рішенню екологічних та соціально - економічних проблем. Очевидно, що подібні проблеми вкрай складно вирішити без здійснення необхідних інноваційних змін;
- інновації є найважливішим чинником, що забезпечує підвищення рентабельності виробництва. Чим активніше й інтенсивніше інноваційна діяльність в країні, тим вище рівень економічного розвитку і, відповідно, більше надходжень до держбюджету, які можуть бути використані для вирішення поточних і перспективних завдань.
Для забезпечення прогресивних структурно - технологічних зрушень в економіці найважливіше значення придбаває застосування нової інституціональної моделі управління, оскільки стиль і технології управління, що застосовуються, можуть або сприяти, або гальмувати розвиток економіки. Формування прогресивного інституціонального середовища у вітчизняній економіці вимагає стимулювання інноваційної діяльності, розширення попиту на наукові розробки, здійснення інвестицій в нові знання й технології.
Завдання держави - з використанням своїх можливостей, передусім, фінансових, сформувати макроекономічне інноваційне середовище, що буде сприяти здійсненню прогресивних структурно - технологічних зрушень в економіці України.
Основою ефективного функціонування і розвитку інноваційних механізмів виступають погоджена взаємодія всіх груп інститутів, таких як: формальні інститути (законодавство); неформальні інститути (культура); інститути сфери науки та освіти; інститути бізнесу; інститути державного регулювання. Ефективна взаємодія інститутів і визначає інституціональне середовище ринкової економіки. Треба удосконалювати інститути так, щоб збереглися цілісність механізму і принцип доповнюваності. Ці елементи мають бути сукупністю, а не існувати у відриві один від одного.
Інноваційний розвиток національної економіки - це процес розширеного відтворення, в якому збільшення обсягів продукції, що виготовляється, і підвищення рівня її конкурентоспроможності досягається переважно за рахунок інтенсивного виробництва й активного використання нових знань та їх результатів. Необхідною умовою інноваційного розвитку економіки є забезпечення, шляхом державної політики, тісного взаємозв’язку між усіма складовими громадського життя відповідно до Доктрини збалансованого розвитку «Україна 2030» [4].
Національна система інновацій має потенційні можливості, які необхідно враховувати і розвивати в процесі переходу на інноваційну модель економіки. Ці можливості базуються на [2]:
- розвиненій мережі науково - дослідних і проектно - конструкторських організацій, галузевих і територіальних наукових центрів;
- розвиненій системі освіти;
- сучасному науково - виробничому потенціалі таких наукомістких галузей промисловості, як електронна, напівпровідникова, аерокосмічна, виробництво обчислювальної техніки, засобів зв’язку, приладобудування, суднобудування і т. п.;
- значних резервах виробничих потужностей;
- економічно вигідному географічному положенні України і сприятливих природно - кліматичних умовах, наявності різноманітних природних ресурсів;
- участі України в міжнародних наукових і науково - технічних проектах.
Для адекватної відповіді на інноваційні виклики XXI ст. перспективні підходи державної політики вимагають принципово нових методологічних підходів, в розрізі яких необхідно здолати інституціональні протиріччя між застарілою організаційною структурою науково - освітньої сфери і ринковими механізмами розвитку інноваційної економіки.
Здійснення цього протиріччя доцільно вирішувати на основі інтеграції фундаментальної, освітньої і прикладної науки, з одного боку, і шляхом корпоративного об’єднання науково - освітньої системи з інноваційно-виробничими суб’єктами, з іншого. В зв’язку з цим, на наш погляд, необхідно прискорено формувати інтеграційну національну науково - інноваційну систему, яка повинна стати ядром державної інноваційно - інвестиційної політики, як механізму регулювання інноваційного економічного зростання.
Список використаних джерел:
1. Головінов О. М. Інноваційна активність і інноваційні процеси в національній економіці. Економіка та держава: наук.-практ. журн. – К., 2015. № 6. С. 4 – 8. (Економічна наука).
2. Диленко В. А. Экономико-математическое моделирование инновационных процессов: монография. Одес. нац. политехн. ун-т. – О.: Фенікс, 2016. 344 с.
3. Woodward, Joan M. A. Industrial organization: behaviour and control. London: Oxford University Press, 1970. XIII. 262 p.
4. УКРАЇНА 2030: Доктрина збалансованого розвитку. Видання друге. — Львів: Кальварія, 2017. 164 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter