Цифровізація економіки та поширення інформаційно-мережевих форм організації праці докорінно змінюють умови функціонування ринку зайнятості й роль держави в його регулюванні. Алгоритмічне управління, платформні моделі зайнятості, дистанційна праця та гіг-економіка трансформують традиційні трудові відносини, розмивають межі між найманою працею і самозайнятістю та ускладнюють застосування класичних інструментів соціального захисту. За цих умов державна політика, орієнтована переважно на компенсацію наслідків безробіття, виявляється запізнілою та недостатньо ефективною, оскільки не враховує випереджальний характер технологічних змін і структурних зрушень у зайнятості.
Сучасні тенденції розвитку інформаційно-мережевої економіки вимагають переходу до нової логіки державного втручання, заснованої на довгостроковому стратегічному плануванні, інвестуванні в людський капітал і формуванні інституційних умов для адаптації працівників до цифрових трансформацій. Проактивна модель політики зайнятості передбачає не тільки підтримку осіб, які втратили роботу, а й попередження соціальних ризиків, пов’язаних з автоматизацією, алгоритмізацією управління та поширенням нестандартних форм праці. У цьому контексті особливого значення набуває розроблення системних рішень, спрямованих на розвиток цифрової освіти впродовж життя, оновлення механізмів соціального захисту, регулювання діяльності цифрових платформ і забезпечення більш справедливого розподілу вигод від технологічного прогресу.
У сучасних наукових дослідженнях проблематика державної політики зайнятості в умовах цифрової трансформації розглядається крізь призму структурних змін економіки, інституційних зрушень та соціальних наслідків цифровізації. Праці В. М. Гейця [2] та А. А. Гриценка [3; 4] акцентують увагу на зміні соціально-економічної реальності під впливом цифрових технологій і необхідності переосмислення ролі держави в регулюванні ринку праці, тоді як дослідження М. І. Звєрякова [5] зосереджуються на феномені цифрового капіталізму та його впливі на зайнятість і доходи. Соціальний вимір трансформацій, зокрема проблеми нерівності, бідності та вразливості окремих груп населення, ґрунтовно проаналізовано у працях Е. М. Лібанової [6] та А. Банерджі й Е. Дуфло [1], що підкреслює потребу переходу від пасивних до проактивних інструментів державної політики у сфері зайнятості.
Метою дослідження є теоретичне обґрунтування стратегічних напрямів державної політики щодо зайнятості в інформаційно-мережевій економіці з позицій переходу від пасивної до проактивної моделі регулювання ринку праці.
Формування інформаційно-мережевої економіки зумовлює якісну зміну логіки функціонування ринку праці, що, своєю чергою, ставить під сумнів ефективність традиційних інструментів державної політики зайнятості. Класична модель регулювання, сформована в умовах індустріальної економіки, ґрунтувалася на відносно стабільних формах зайнятості, чітко окреслених трудових відносинах і прогнозованих циклах економічного розвитку. Держава виконувала переважно компенсаторну функцію, реагуючи на вже наявні дисбаланси шляхом виплат допомоги з безробіття, програм тимчасового працевлаштування або підтримки окремих галузей у періоди спаду.
У цифровому середовищі така реактивна модель дедалі частіше виявляється неадекватною. Алгоритмізація управління працею, поширення платформних форм зайнятості, дистанційна робота та гнучкі трудові режими змінюють саму природу зайнятості, роблячи її фрагментованою, нестабільною та слабо інтегрованою в традиційні системи соціального страхування. Значна частина економічно активного населення опиняється поза межами стандартних трудових контрактів, що ускладнює застосування звичних механізмів обліку зайнятості, оподаткування доходів і надання соціальних гарантій. За цих умов пасивні заходи політики зайнятості не тільки втрачають ефективність, а й можуть посилювати структурні диспропорції, оскільки не усувають першопричин вразливості працівників у цифровій економіці.
Проактивна модель державної політики зайнятості передбачає зміщення акценту з реагування на наслідки до попередження ризиків, пов’язаних із технологічними змінами. Такий підхід базується на визнанні того, що цифрова трансформація має системний і довгостроковий характер, а отже, вимагає стратегічного планування та випереджальних рішень. Держава в цій моделі виступає не тільки регулятором, а й активним інвестором у розвиток людського капіталу, інституційним архітектором нових форм соціального захисту та модератором взаємодії між працівниками, бізнесом і цифровими платформами.
Однією з ключових передумов переходу до проактивної політики є усвідомлення нерівномірності впливу цифровізації на різні групи працівників і регіони. Як засвідчує аналіз міжнародного досвіду, автоматизація та роботизація не мають універсального ефекту: у високотехнологічних секторах вони можуть сприяти створенню нових робочих місць і зростанню продуктивності, тоді як у традиційних галузях – призводити до витіснення праці та зниження доходів.
Важливою характеристикою інформаційно-мережевої економіки є прискорення структурних зрушень на ринку праці. Професії зникають і виникають у значно коротші терміни, ніж у попередні історичні періоди, а вимоги до кваліфікації постійно оновлюються. За таких умов політика, орієнтована виключно на підтримку зайнятості в наявних секторах, приречена на запізнення. Натомість проактивний підхід передбачає формування систем прогнозування потреб ринку праці, використання аналітики великих даних для виявлення майбутніх трендів і своєчасне коригування освітніх та професійних програм. Ще одним виміром трансформації державної політики є перегляд ролі соціального захисту. Традиційні системи соціального страхування, прив’язані до повної зайнятості у межах одного роботодавця, дедалі менше відповідають реаліям цифрової економіки. Таким чином, перехід від реактивної до проактивної моделі державної політики зайнятості є не просто бажаним, а об’єктивно необхідним кроком у відповідь на системні виклики інформаційно-мережевої економіки.
Ключовим структурним елементом проактивної державної політики зайнятості в інформаційно-мережевій економіці є системне інвестування в розвиток цифрових компетентностей населення. На відміну від індустріальної моделі, де освіта виконувала переважно підготовчу функцію на початковому етапі трудової біографії, цифрова економіка висуває вимогу безперервного оновлення знань і навичок упродовж усього професійного життя. Швидка моральна застарілість технологій, поява нових цифрових інструментів та зміна організації праці зумовлюють необхідність переходу від епізодичних програм підвищення кваліфікації до цілісної системи навчання впродовж життя.
Державна політика у цій сфері має виходити з розуміння того, що цифрові навички перестають бути вузькопрофесійною характеристикою окремих груп працівників і перетворюються на універсальну умову економічної включеності. Базова цифрова грамотність, уміння працювати з інформацією, адаптуватися до нових програмних середовищ і взаємодіяти з алгоритмічними системами стають необхідними для зайнятості не тільки в ІТ-секторі, а й у промисловості, сфері послуг, державному управлінні та креативних індустріях. Відтак інвестиції в цифрову освіту мають розглядатися не як витрати соціального характеру, а як стратегічні вкладення у стійкість ринку праці та конкурентоспроможність національної економіки.
Особливу увагу доцільно приділяти структурі освітніх програм і механізмам їхньої адаптації до потреб ринку праці. Традиційні навчальні плани, що формуються з тривалим часовим лагом і повільно реагують на технологічні зміни, не здатні забезпечити випереджальну підготовку кадрів. У цьому контексті зростає значення гнучких модульних програм, мікрокваліфікацій та короткострокових курсів, які дозволяють оперативно оновлювати компетентності без повного відриву від трудової діяльності. Державна політика має створювати умови для інтеграції таких форматів у національну систему освіти та визнання їх результатів на ринку праці.
Важливим напрямом є формування інституційної взаємодії між освітніми закладами, роботодавцями та цифровими платформами. Умови інформаційно-мережевої економіки передбачають, що саме бізнес і платформні структури часто першими фіксують появу нових професійних запитів. Залучення їх до розроблення освітніх програм, спільне фінансування навчальних ініціатив і використання дуальних моделей підготовки кадрів дозволяють скоротити розрив між освітою та зайнятістю.
Не менш значущим є соціальний вимір інвестування в цифрову освіту. Працівники старших вікових груп, особи з низьким рівнем формальної освіти, мешканці сільських і депресивних регіонів стикаються з підвищеним ризиком витіснення з ринку праці внаслідок цифровізації. Для них універсальні програми навчання часто виявляються малоефективними. Це зумовлює необхідність диференційованого підходу, що поєднує освітні заходи з соціальною підтримкою, кар’єрним консультуванням і розвитком мотивації до навчання. У такому форматі цифрова освіта стає не тільки інструментом підвищення продуктивності праці, а й механізмом соціальної інтеграції.
У стратегічному вимірі інвестиції в навчання впродовж життя виконують функцію превентивного регулювання зайнятості. Вони знижують імовірність тривалого безробіття, пом’якшують наслідки автоматизації та створюють умови для мобільності працівників між секторами економіки. Саме через розвиток людського капіталу держава отримує можливість впливати на траєкторії структурних змін, не обмежуючись постфактум компенсацією їх негативних наслідків. Таким чином, цифрова освіта та безперервне навчання постають центральним елементом проактивної політики зайнятості в інформаційно-мережевій економіці. Вони формують основу для подальших стратегічних рішень у сфері соціального захисту, регулювання платформної праці та алгоритмічного менеджменту, що дозволяє перейти від адаптації до трансформацій до їх цілеспрямованого спрямування в інтересах суспільного розвитку.
Подальший розвиток проактивної державної політики зайнятості в інформаційно-мережевій економіці неможливий без глибокої трансформації системи соціального захисту та трудового регулювання. Поширення платформної зайнятості, гіг-роботи, фрілансу й дистанційних форм праці руйнує традиційну модель соціальних гарантій, що історично формувалася навколо стандартного трудового договору та стабільної зайнятості у межах одного роботодавця. У результаті значна частина працівників опиняється в ситуації формальної самозайнятості або квазінезалежного статусу, який фактично позбавляє їх доступу до повноцінного соціального страхування, захисту від безробіття та колективних механізмів захисту прав.
У цьому контексті ключовим завданням державної політики стає перехід від фрагментарних і реактивних рішень до побудови універсальної та портативної системи соціального захисту. Така система має забезпечувати базові соціальні гарантії незалежно від форми зайнятості, тривалості трудових відносин або кількості замовників, з якими взаємодіє працівник. Йдеться про поступове відокремлення соціальних прав від конкретного роботодавця та їх «прив’язку» до особи працівника, що відповідає логіці мобільної та мережевої економіки.
Особливу складність для регуляторів становить алгоритмічний менеджмент, який дедалі частіше визначає умови праці, доступ до завдань і рівень доходів платформних працівників. Алгоритми розподілу замовлень, рейтингові системи, динамічне ціноутворення та автоматизовані санкції формують асиметрію влади між платформами й виконавцями. За відсутності прозорих правил працівники фактично позбавлені можливості впливати на умови власної зайнятості або оскаржувати рішення, ухвалені алгоритмічними системами. Це створює нові форми соціальної вразливості, які не охоплюються чинними нормами трудового законодавства.
Проактивна модель державної політики передбачає нормативне визнання алгоритмічного менеджменту як об’єкта регулювання. Держава має встановлювати мінімальні стандарти прозорості алгоритмів, що впливають на зайнятість і доходи, зокрема вимоги до інформування працівників про принципи функціонування рейтингових систем, критерії розподілу завдань і механізми перегляду рішень. Такий підхід не означає повного втручання в бізнес-моделі цифрових платформ, але створює інституційні запобіжники проти свавільного використання технологічної влади.
Не менш важливим напрямом є формування спеціальних режимів соціального страхування для платформних працівників. Мова йде про гібридні моделі, які поєднують елементи самозайнятості та найманої праці, забезпечуючи доступ до медичного страхування, пенсійних накопичень і страхування на випадок втрати доходу. Державна участь у таких моделях може реалізовуватися через співфінансування внесків, створення національних цифрових реєстрів зайнятості та спрощення процедур обліку доходів, отриманих через платформи.
Окремої уваги потребує питання колективного представництва інтересів платформних працівників. Традиційні профспілкові механізми виявляються малоефективними в умовах розпорошеної та індивідуалізованої зайнятості. Водночас цифрове середовище створює передумови для виникнення нових форм солідарності – професійних онлайн-спільнот, кооперативів платформних працівників, альтернативних цифрових платформ, заснованих на принципах спільної власності. Державна політика може відігравати стимулюючу роль у розвитку таких ініціатив, визнаючи їх правовий статус і надаючи інституційну підтримку.
Таким чином, трансформація системи соціального захисту та регулювання платформної зайнятості є необхідною складовою стратегічної політики зайнятості в інформаційно-мережевій економіці. Вона дозволяє поєднати гнучкість цифрових ринків праці з базовими соціальними гарантіями, знижуючи ризики прекаризації та створюючи умови для більш справедливого розподілу вигод цифрової трансформації.
Наступним логічним етапом проактивної державної політики зайнятості в інформаційно-мережевій економіці є формування умов для розвитку альтернативних, соціально орієнтованих моделей цифрових платформ. Домінування великих корпоративних платформ призводить до концентрації економічної влади, асиметричного розподілу доходів і зниження переговорної спроможності працівників. За таких умов підтримка кооперативних форм платформної організації праці розглядається як інструмент структурного пом’якшення нерівності та розширення економічної участі найманих і самозайнятих працівників.
Кооперативні цифрові платформи ґрунтуються на принципах спільної власності, демократичного управління та розподілу доходів між безпосередніми учасниками виробничого процесу. На відміну від традиційних платформ, де основна частина доданої вартості акумулюється власниками інфраструктури та інвесторами, кооперативна модель передбачає включення працівників у процес ухвалення стратегічних рішень і участь у розподілі прибутків. Це дозволяє поєднати технологічні переваги цифрових мереж із соціальною логікою солідарності та колективної відповідальності.
Роль держави у розвитку таких моделей полягає не у прямому адмініструванні, а у створенні сприятливого інституційного середовища. Йдеться про правове визнання платформних кооперативів як окремої організаційно-правової форми, спрощення процедур їх реєстрації, доступ до пільгового фінансування та інтеграцію у державні програми підтримки малого і середнього бізнесу. Важливим інструментом може стати державне замовлення на цифрові послуги, що надаються кооперативними платформами, зокрема у сфері освіти, соціальних сервісів, локальної логістики та креативних індустрій.
Паралельно з підтримкою кооперативних платформ держава має стимулювати розвиток інклюзивних моделей зайнятості, орієнтованих на інтеграцію вразливих груп населення у цифрову економіку. Особи з інвалідністю, мешканці сільських територій, внутрішньо переміщені особи, люди старшого віку часто стикаються з бар’єрами доступу до традиційного ринку праці, однак цифрові технології відкривають для них нові можливості дистанційної та гнучкої зайнятості. Реалізація цього потенціалу потребує цілеспрямованих програм цифрової інклюзії, які поєднують інфраструктурні інвестиції з розвитком навичок і адаптацією робочих процесів.
У цьому контексті важливою складовою державної стратегії стає підтримка місцевих та регіональних ініціатив цифрової зайнятості. Децентралізація економічної активності, розвиток регіональних цифрових хабів і центрів дистанційної роботи дозволяють зменшити просторові диспропорції ринку праці та послабити тиск міграції до великих міст. Державні програми можуть бути спрямовані на створення спільних робочих просторів, навчальних центрів цифрових компетентностей і платформ локальної кооперації, що інтегрують місцеві ресурси у національні та глобальні мережі створення вартості.
Важливим аспектом підтримки інклюзивних моделей є поєднання економічних стимулів із соціальними зобов’язаннями платформ. Запровадження стандартів соціальної відповідальності, критеріїв «якісної зайнятості» та механізмів добровільної сертифікації може сприяти формуванню більш сталого цифрового ринку праці. Держава, у свою чергу, може використовувати такі стандарти як основу для диференційованого доступу до податкових пільг, грантів або державних контрактів.
Таким чином, підтримка кооперативних і інклюзивних форм цифрової зайнятості виступає важливим доповненням до реформування системи соціального захисту та регулювання алгоритмічного менеджменту. Вона дозволяє перейти від моделі пасивної компенсації негативних наслідків цифровізації до активного формування альтернативних інституцій, здатних забезпечити більш рівномірний розподіл доходів і підвищити стійкість ринку праці в умовах інформаційно-мережевої економіки.
Завершальним елементом стратегічної моделі державної політики зайнятості в інформаційно-мережевій економіці є формування цілісної системи моніторингу та оцінки її результативності. В умовах високої динамічності технологічних змін і швидкої трансформації форм зайнятості традиційні інструменти статистичного спостереження виявляються недостатніми для своєчасного реагування на нові виклики. Це зумовлює необхідність переходу до адаптивного управління, яке ґрунтується на постійному зборі, аналізі та інтерпретації даних про стан і структуру ринку праці.
Ключовою передумовою ефективного моніторингу є інтеграція різних джерел інформації, зокрема офіційної статистики, адміністративних даних служби зайнятості, освітніх платформ, цифрових сервісів працевлаштування та онлайн-платформ праці. Використання інструментів аналізу великих даних і елементів штучного інтелекту дозволяє виявляти приховані тенденції, прогнозувати структурні зрушення в попиті на робочу силу та оцінювати ефективність окремих політичних заходів у режимі, наближеному до реального часу. Такий підхід створює підґрунтя для переходу від запізнілого реагування до випереджувального регулювання.
Важливим аспектом є розробка системи чітких і вимірюваних індикаторів, що відображають не тільки кількісні параметри зайнятості, а й її якісні характеристики: стабільність доходів, доступ до соціального захисту, можливості професійного розвитку, рівень цифрових компетентностей. Оцінка державної політики зайнятості має враховувати диференціацію за регіонами, галузями та соціальними групами, що дозволяє уникнути уніфікованих рішень і коригувати інструменти з урахуванням конкретних умов.
Адаптивне управління передбачає також налагодження зворотного зв’язку між державою, роботодавцями, платформами, освітніми установами та самими працівниками. Регулярні консультації, публічні обговорення та залучення соціальних партнерів до оцінки результатів політики підвищують її легітимність і практичну ефективність. У цьому сенсі державна політика зайнятості трансформується з суто адміністративного інструменту на відкриту систему координації інтересів у межах цифрової економіки.
Висновки. Стратегічні напрями державної політики щодо зайнятості в інформаційно-мережевій економіці формують взаємопов’язану модель, що поєднує розвиток цифрової освіти впродовж життя, модернізацію соціального захисту, регулювання алгоритмічного менеджменту та підтримку кооперативних і інклюзивних форм платформної зайнятості. Завершальним елементом цієї моделі виступає адаптивна система моніторингу й управління, яка забезпечує гнучкість політики та її відповідність реальним процесам на ринку праці. Саме комплексність і послідовність таких підходів створюють умови для мінімізації соціальних ризиків цифрової трансформації та максимізації її позитивного впливу на зайнятість і суспільний добробут.
Список літератури:
1. Банерджі А., Дуфло Е. Економіка бідності. Як звільнити світ від злиднів. Київ: Наш формат, 2018. 312 с.
2. Геєць В. М. Соціальна реальність у цифровому просторі. Економіка України. 2022. № 1. С. 3–28.
3. Гриценко А. А. Логіко-історичні засади кардинальних економічних змін і переходу до реконструктивного розвитку. Економіка України. 2017. № 5. С. 39–57.
4. Гриценко А. А. Наукові засади дослідження комплементарності взаємозв'язку інформаційно-цифрових, економічних і соціальних перетворень. Комплементарність інформаційно-цифрових і соціально-економічних перетворень як умова стабільного розвитку суспільства / НАН України, ДУ "Ін-т екон. та прогнозув. НАН України". Київ, 2021. С. 164–182.
5. Звєряков М. І. Економічний розвиток в епоху становлення "цифрового капіталізму". Економіка України. 2020. № 8. С. 3–23. https://doi.org/10.15407/economyukr.2020.08.003
6. Лібанова Е. М. Бідність населення України: методологія, методика та практика аналізу / Нац. академія наук України, Ін-т демографії та соц. досліджень ім. М. В. Птухи. Умань: Видавець "Сочінський М. М.", 2020. 456 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter