Після 2014 р. політика історичної пам’яті в Україні перестала бути периферійною ділянкою гуманітарного управління, оскільки російська агресія поставила перед державою не лише воєнне, а й питання про мову публічного опису минулого, межі прийнятної символічної спадщини та право політичної спільноти визначати власну історичну тяглість. За таких обставин перейменування вулиці, демонтаж монумента чи відкриття архівної справи не зводяться до окремого адміністративного акту: вони змінюють видимий простір, у якому людина щоденно співвідносить себе з містом, державою та попередніми поколіннями. Дослідження політики пам’яті потребує відмови від уявлення про неї як про одностороннє «формування свідомості» владою, адже нормативні приписи стають частиною суспільного досвіду лише через роботу парламенту, уряду, Українського інституту національної пам’яті, місцевого самоврядування, освітніх і культурних інституцій, а також у прийнятті або запереченні їх громадянами.
Метою тез є з’ясування того, як політика історичної пам’яті, реалізована через законодавчі та інституційні механізми, впливає на переосмислення національної ідентичності України в умовах російської агресії та європейської інтеграції. Політика історичної пам’яті розглядається як сукупність правових, організаційних і комунікативних дій, через які держава визначає режим доступу до минулого, правила присутності його символів у публічному просторі та форми офіційного вшанування. Її інституційна природа особливо виразна там, де зовнішньополітичний виклик перетворюється на норму внутрішньої політики: небезпека відтворення російських імперських і радянських наративів отримує юридичне оформлення, розподіляється між органами влади та реалізується в конкретних містах і громадах. Національна ідентичність у такому разі не є незмінною сукупністю культурних ознак; вона відтворюється у відповідях на питання, яку історію суспільство визнає власною, яких акторів вважає носіями державницької традиції та яким досвідам надає місце в спільному просторі пам’яті.
Перший нормативний етап цієї зміни пов’язаний із пакетом законів від 9 квітня 2015 р. Закон № 317-VIII заборонив пропаганду комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів і використання їхньої символіки [4]; у той самий день було ухвалено закон про правовий статус і вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті [6], закон про доступ до архівів репресивних органів [2] та закон про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні [7]. Разом ці акти змінили не лише перелік дозволених або заборонених знаків. Вони поєднали перейменування, демонтаж, архівну відкритість, календар пам’ятних дат і нові способи говорити про війну, тому аналізувати декомунізацію тільки через кількість демонтованих об’єктів означало б втратити її політичний зміст.
Верховна Рада в цій конструкції встановлює межі правового поля, але не виконує замість громад усі дії з переосмислення топоніміки та об’єктів монументального мистецтва. Кабінет Міністрів визначає компетенції центральних органів, а Український інститут національної пам’яті, положення про який затверджено постановою Уряду № 292 ще 2014 р. [1], готує роз’яснення, методичні матеріали, фахові висновки й координує роботу з меморіальною спадщиною. Органи місцевого самоврядування ухвалюють рішення щодо назв вулиць і площ, комунікують із мешканцями, працюють з архівами та мають пояснити, чому заміна назви не є механічним стиранням минулого. Такий розподіл повноважень показує, що інституційний механізм складається з кількох послідовних переходів – від законодавчого визначення проблеми до її локального тлумачення та практичного втілення.
Досвід 2015-2021 рр. виявив і межі суто нормативного підходу. М. Ковалов, досліджуючи перейменування вулиць як символічну форму декомунізації, показує, що протидія таким змінам залежала від взаємодії субнаціональних акторів, здатних блокувати рішення, і топонімічних комісій [9, с. 709]. В. Кулик, порівнюючи післямайданні політики пам’яті й мови, показує, що урядова політика визначалася не лише позиціями активної меншості, а й очікуваннями більшості та уявленнями політиків про ці очікування [10, с. 1030]. Звідси випливає потреба розрізняти щонайменше три рівні: юридичне рішення, інституційне виконання та культурну рецепцію. Лише їхній зв’язок дає підстави говорити про трансформацію ідентичності, а не про заміну знаків у міському просторі.
Після початку повномасштабного вторгнення декомунізаційна проблематика вийшла за межі радянської спадщини й охопила питання російської імперської політики. Закон № 3005-IX від 21 березня 2023 р. визначив засади засудження й заборони пропаганди російської імперської політики та деколонізації топонімії [5]. Його відмінність від законів 2015 р. полягає не лише в іншому історичному періоді: він звернений до символів, назв і наративів, які можуть зберігати політичний зв’язок із колоніальною залежністю навіть поза межами радянської символіки. У роз’ясненнях УІНП підкреслено, що виконання закону передбачає взаємодію органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, експертів і громадськості [8], тому процедура деколонізації не має перетворюватися на відокремлене рішення вузького кола посадовців.
Зовнішній вимір цієї політики не можна тлумачити як просту реакцію на військову загрозу. Російська агресія актуалізувала суперечку про минуле тому, що сама російська офіційна риторика неодноразово заперечувала окремішність української історії, мови та політичної суб’єктності. І. Нузов показав, що колективна пам’ять у кризі 2014 р. була пов’язана і з конструюванням ідентичності, і з двосторонньою зовнішньою політикою України та Росії [11, с. 132]. У новішому дослідженні О. Терентьєва інституціоналізована деколонізація постає як поєднання правових текстів, публічних висловлювань і зовнішньополітичних документів, через яке історичне відокремлення від Росії осмислюється як складова безпеки [14]. Це не означає, що кожна пам’яттєва дія має безпосередній безпековий ефект; ідеться про те, що в умовах війни межа між культурною політикою, суверенністю та міжнародним представленням держави стає проникнішою.
Європейська інтеграція впливає на цю сферу інакше. Вона не диктує конкретного переліку назв або пам’ятників, проте висуває вимогу до процедурної якості державного рішення: доступу до інформації, поваги до прав людини, виваженого ставлення до складних сторінок минулого та здатності інституцій працювати з різними досвідами. Я. Шаповал розглядає політику пам’яті України 2014-2019 рр. у зв’язку з європейськими інтеграційними прагненнями, подіями Революції Гідності та початком російської агресії [13, с. 7]. Український випадок радше демонструє, як європейська орієнтація стає критерієм для внутрішньої дискусії про те, чи відповідають державні процедури демократичній культурі пам’яті. У цьому значенні європейський напрям впливає не на зміст кожного історичного судження, а на межі легітимної державної дії.
Прийняття Закону «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» у 2025 р. [3] закріпило перехід від окремих тематичних законів до спроби ціліснішого нормативного визначення сфери. Наявність такого акта не усуває складних питань: як поєднати загальнонаціональну політику з автономією громади; де закінчується усунення пропаганди та починається необґрунтоване спрощення історії; яким є місце регіональних і родинних досвідів у спільній пам’яті. Суспільна підтримка або спротив залежать не тільки від змісту законодавчої норми, а й від того, чи пояснює держава критерії рішення, чи залучає фахівців, чи дає можливість громаді відрізнити збереження пам’ятки від легітимації політики, яку вона символізує.
Вплив інституційних рішень на політичну культуру проявляється саме в цій повсякденній роботі з критеріями та відповідальністю. Коли людина бачить, що питання назви вулиці обговорюється публічно, архівні матеріали доступні, а рішення може бути оскаржене або уточнене, вона має справу не тільки з історичним наративом, а й з певним способом дії держави. І навпаки, непрозора процедура підживлює недовіру навіть за наявності суспільно підтримуваної мети. О. Олійник і Т. Кузьо пов’язують післямайданні реформи та декомунізацію з появою проєвропейської парламентської більшості, ослабленням проросійських сил і впливом російської агресії на ставлення до Росії та української ідентичності [12, с. 807]. Їхній висновок не зводить процес до одного чинника, натомість показує взаємодію воєнного досвіду, інституційної спроможності й суспільної мобілізації.
Зв’язок зовнішнього виклику, державного рішення, інституційного виконання та суспільної рецепції дає змогу дослідити політику історичної пам’яті без приписування державі необмеженої здатності «конструювати» ідентичність і без применшення ваги законів. Він пояснює, чому одна й та сама норма отримує різне значення у Києві, Одесі, Харкові чи невеликій громаді, яким чином зміни у публічному просторі входять у шкільне викладання, медійну мову та родинні розмови, а також за яких умов вони стають предметом нового суспільного консенсусу. Порівняння рішень різних громад, протоколів місцевих рад, медійних дискусій і даних опитувань дасть матеріал для відмежування юридичного запровадження деколонізації від її фактичного засвоєння в політичній культурі.
Список використаних джерел
1. Питання Українського інституту національної пам’яті : постанова Кабінету Міністрів України від 09.07.2014 № 292. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/292-2014-п (дата звернення: 20.10.2026).
2. Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років : Закон України від 09.04.2015 № 316-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/316-19 (дата звернення: 20.10.2026).
3. Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу : Закон України від 21.08.2025 № 4579-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4579-20 (дата звернення: 20.10.2026).
4. Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки : Закон України від 09.04.2015 № 317-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/317-19 (дата звернення: 20.10.2026).
5. Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії : Закон України від 21.03.2023 № 3005-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3005-20 (дата звернення: 20.10.2026).
6. Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті : Закон України від 09.04.2015 № 314-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/314-19 (дата звернення: 20.10.2026).
7. Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років : Закон України від 09.04.2015 № 315-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/315-19 (дата звернення: 20.10.2026).
8. Український інститут національної пам’яті. 27 липня набуває чинності Закон про деколонізацію. 2023. URL: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/27-lypnya-nabuvaye-chynnosti-zakon-pro-dekolonizaciyu (дата звернення: 20.10.2026).
9. Kovalov M. When Lenin Becomes Lennon: Decommunisation and the Politics of Memory in Ukraine. Europe-Asia Studies. 2022. Vol. 74, No. 5. P. 709-733. DOI: 10.1080/09668136.2022.2078478.
10. Kulyk V. Memory and Language: Different Dynamics in the Two Aspects of Identity Politics in Post-Euromaidan Ukraine. Nationalities Papers. 2019. Vol. 47, No. 6. P. 1030-1047. DOI: 10.1017/nps.2018.60.
11. Nuzov I. The Dynamics of Collective Memory in the Ukraine Crisis: A Transitional Justice Perspective. International Journal of Transitional Justice. 2017. Vol. 11, No. 1. P. 132-153. DOI: 10.1093/ijtj/ijw025.
12. Oliinyk A., Kuzio T. The Euromaidan Revolution, Reforms and Decommunisation in Ukraine. Europe-Asia Studies. 2021. Vol. 73, No. 5. P. 807-836. DOI: 10.1080/09668136.2020.1862060.
13. Shapoval Y. Memory Policy and European Integration Aspirations of Ukraine (2014-2019). Problems of World History. 2020. No. 11. P. 7-24. DOI: 10.46869/2707-6776-2020-11-1.
14. Terentyeva O. The Right to Freedom: State-driven Institutionalization of Decolonization Through Memory Politics in Ukraine (2022-2024). Global Studies Quarterly. 2025. Vol. 5, No. 4. Article ksaf107. DOI: 10.1093/isagsq/ksaf107.
__________________________________
Науковий керівник: Яковлєв Максим Володимирович, кандидат політичних наук, доцент, завідувач кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія»
|