:: ECONOMY :: САМОГУБСТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ І ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН: РЕЛІГІЙНИЙ ДИСКУРС ТА СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ПРОФІЛАКТИКИ :: ECONOMY :: САМОГУБСТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ І ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН: РЕЛІГІЙНИЙ ДИСКУРС ТА СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ПРОФІЛАКТИКИ
:: ECONOMY :: САМОГУБСТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ І ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН: РЕЛІГІЙНИЙ ДИСКУРС ТА СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ПРОФІЛАКТИКИ
 
UA  PL  EN
         

Світ наукових досліджень. Випуск 57

Термін подання матеріалів

18 листопада 2026

До початку конференції залишилось днів 0



  Головна
Нові вимоги до публікацій результатів кандидатських та докторських дисертацій
Редакційна колегія. ГО «Наукова спільнота»
Договір про співробітництво з Wyzsza Szkola Zarzadzania i Administracji w Opolu
Календар конференцій
Архів
  Наукові конференції
 
 Лінки
 Форум
Наукові конференції
Наукова спільнота - інтернет конференції
Світ наукових досліджень www.economy-confer.com.ua

 Голосування 
З яких джерел Ви дізнались про нашу конференцію:

соціальні мережі;
інформування електронною поштою;
пошукові інтернет-системи (Google, Yahoo, Meta, Yandex);
інтернет-каталоги конференцій (science-community.org, konferencii.ru, vsenauki.ru, інші);
наукові підрозділи ВУЗів;
порекомендували знайомі.
з СМС повідомлення на мобільний телефон.


Результати голосувань Докладніше

 Наша кнопка
www.economy-confer.com.ua - Економічні наукові інтернет-конференції

 Лічильники
Українська рейтингова система

САМОГУБСТВО ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ І ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН: РЕЛІГІЙНИЙ ДИСКУРС ТА СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ПРОФІЛАКТИКИ

 
26.10.2026 13:23
Автор: Гончаров Геннадій Миколайович, кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри гуманітарних наук Харківської державної академії фізичної культури
[7. Філософські науки;]


Проблемна теми самогубства, або інакше суїциду, це в залежності від обставин в яких  людина вкоротила собі життя, автором тез піднімається знову не випадково. Бо вже не століття, а тисячоліття  люди не припиняють вбивати самі себе по різним причинам. Наукових робіт з цього питання велика кількість,  одразу, що  кидається у вічі, що це окремо узяті вузько профільно роботи в яких автори намагаються знайти причину того чи іншого трагічного випадку. Медики психіатри, невропатологи  шукають причину в хворобах соматичних і глибоко захованих в невидимих хащах мозку. Криміналісти, медики-експерти шукають причини скоєного, роблять все можливе і не можливе, піддаючи аналізу і використовуючи всі технічні сучасні методі дослідження. Результати в кожному окремому випадку різняться. Проте жодна з теорій самогубства не є всеосяжною. Узагальнюючи наукові розробки, можна погодитися з твердженням, що «самогубство – це свідомі та умисні дії, спрямовані на позбавлення себе життя» [1,с. 6]. Отже, самогубство характеризується такими ознаками: 1) мета – позбавити себе життя; 2) потерпілий та суб’єкт збігаються в одній особі; 3) власна смерть спричиняється особистими діями (бездіяльністю) Самогубство – це одна з форм самоусвідомлюваної саморуйнівної поведінки людини, спрямована на своє фізичне знищення, при якій особа прагне цього і діє саме в такому напрямі [2,c.142]. 

Автор як священник ПЦУ, на літії за померлими,  згадуючи самогубців прийшов до свого особистого бачення цієї проблеми. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному розгляді самогубства як соціокультурного та духовного феномену крізь призму взаємодії релігійного, психологічного, медичного та соціального дискурсів; у визначенні потенціалу релігійної громади як одного з елементів системи ранньої підтримки людини в кризі; у обґрунтуванні моделі відповідального партнерства між релігійними громадами та професійною системою психічного здоров’я в умовах війни.  Актуальність проблеми зумовлена необхідністю пошуку комплексних підходів до її осмислення та профілактики, особливо в умовах соціальної нестабільності, кризових ситуацій, самотності й послаблення традиційних форм соціальної підтримки. Метою дослідження є розкриття особливостей релігійного дискурсу щодо самогубства та визначення можливостей взаємодії духовно-пастирських і сучасних професійних підходів у його профілактиці. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) навіть встановила міжнародний день запобігання самогубствам (10 вересня). Статистика свідчить: кожного року від самогубств помирають від 800 тисяч до одного мільйона осіб. Разом із тим офіційні дані фіксують лише наявні випадки суїциду, тому реальне число самогубств, на думку дослідників, є більшим. Приблизно 20 млн. осіб щороку здійснюють невдалі спроби суїциду, що тягне за собою психологічні наслідки як для самогубця, так і, мінімум, для шістьох осіб у його оточенні [3]

Всесвітній день запобігання самогубствам — дата, покликана привернути увагу суспільства до проблеми збереження людського життя, необхідності своєчасної допомоги та формування культури психологічної й соціальної підтримки людини, яка опинилася у кризовій ситуації. Сам факт існування такої міжнародної ініціативи засвідчує, що проблема самогубства давно вийшла за межі суто індивідуальної трагедії та набула широкого суспільного, медичного, психологічного, культурного, етичного і духовного значення. Самогубство як форма поведінки людини, існує з давніх часів. «Це зло настільки ж старе, як світ. Воно проникло до середовища юнаків і старців, до дітей і жінок. Весь великий історичний шлях, пройдений людством, засіяно цими добровільними стражданнями. Геніальні люди зі здоровою залізною волею не врятувалися від цього лиха».[4] Вінсент ван Гог всесвітньо відомий нідерландський художник-постімпресіоніст, через загострення душевної хвороби, вчинив самогубство, вистріливши собі в груди, помер 29 липня 1890 року у віці 37 років; Даліда — знаменита італо-французька співачка та акторка, яка покінчила з життям у 1987 році через передозування барбітуратів; Курт Кобейн — лідер культового рок-гурту Nirvana, застрелився у віці 27 років у 1994 році ; Робін Вільямс (1951–2014) —американський актор і комік, помер у 2014 році через повішення; Ернест Гемінґвей (1899–1961) — американський письменник і лауреат Нобелівської премії; Алан Тьюринг (1912–1954) — англійський математик і криптограф, один із батьків інформатики; Мерилін Монро (1926–1962) — американська кінозірка; Бернар Луазо 52-річний шеф-кухар у 2003 році покінчив життя самогубством у своєму будинку, застрелившись із мисливської рушниці. Українські діячі: Микола Хвильовий (1893–1933) — видатний український письменник доби «Розстріляного відродження», який пішов з життя на тлі сталінських репресій та арешту друга Михайла Ялового; Григорій Козицький (1724–1775) — український  письменник, перекладач і публіцист… Список відомих людей, які самі вкоротили собі життя, можна продовжувати безкінечно. Для українського суспільства ця проблематика має особливу актуальність. Тривала війна змінює не лише соціально-економічні умови життя, а й систему людських взаємин, уявлення про безпеку, майбутнє, родину, дім і особисту відповідальність. Поряд із героїзмом, взаємодопомогою та волонтерською активністю суспільство стикається з накопиченням втоми, страху, горя та психологічного виснаження. Саме тому питання збереження людського життя потребує комплексного та міждисциплінарного осмислення. Водночас самогубство не можна розглядати винятково як медичну або психологічну проблему. Воно пов’язане з культурними нормами, суспільними цінностями, особливостями сімейного та соціального середовища, особистісними переконаннями, моральними орієнтирами та уявленнями людини про сенс життя і смерті. У цьому контексті особливого значення набуває релігійний дискурс, оскільки релігійні традиції протягом століть формували ставлення до людського життя, смерті, страждання, відповідальності, свободи та надії. Важливо, однак, уникати спрощеного підходу, за якого релігійне ставлення до самогубства зводиться лише до його морального засудження. Для сучасного релігієзнавчого дослідження значно важливішим є питання про те, яку роль релігійна віра, церковна громада, духовна підтримка, молитва, спілкування та відчуття належності до спільноти можуть відігравати у попередженні кризових станів і збереженні життя людини. Саме тому сучасний підхід до проблеми потребує діалогу між релігієзнавством, психологією, психіатрією, соціологією, соціальною роботою, етикою та іншими галузями знань. Профілактика самогубств має передбачати не лише реагування на кризу, а й формування такого соціального та духовного середовища, у якому людина не залишається сам на сам зі своїм болем.

Оскільки більшість населення України сповідує християнство, яке належить до антисуїцидальних релігій, остільки залучення діячів церкви, духівників до спільної роботи справить відчутний вплив на зменшення кількості самогубств. Тому доцільно запрошувати діячів церкви до участі у роботі суїцидологічних центрів, планувати спільні заходи. Реабілітація, підтримка, піклування представників церкви про осіб, які перебувають у стані готовності вчинити самогубство або вдавалися до такої спроби, може стати єдиним видом допомоги, сприйнятої суїцидантом добровільно [5, с. 174]. 

Поточна війна продовжує створювати безпрецедентний тиск на усі аспекти суспільного життя в Україні. «Війна продовжує чинити безпрецедентний тиск на всі сфери суспільного життя в Україні. З початку війни 68% респондентів повідомили про погіршення стану здоров’я; найпоширенішими проблемами стали розлади сну, порушення психічного здоров’я та захворювання опорно-рухового апарату»[6].  «Питання психічного здоров’я й надалі залишаються пріоритетними: понад 70% респондентів повідомляли про симптоми тривожності, депресії або сильного стресу протягом останнього року, однак лише кожен п’ятий із них звертався по професійну допомогу…[7]. Йдеться про складну взаємодію особистості та суспільства, психологічного стану та соціального середовища, культурних норм і духовних цінностей.  Відповідно, суспільна відповідь на проблему самогубства повинна полягати не лише в реагуванні на вже сформовану кризу, а у створенні середовища, в якому людина відчуває власну цінність, має можливість бути почутою та знає, що у момент найтяжчого випробування вона не залишається самотньою. Релігійний вимір проблеми самогубства посідає особливе місце в історії людської культури. Практично всі великі релігійні традиції виробили власне ставлення до життя, смерті, страждання, людської свободи та відповідальності. Самогубство в релігійному дискурсі розглядається не лише як факт припинення людського життя, а як явище, що торкається фундаментальних питань взаємовідносин людини з Богом, суспільством, ближніми та самою собою. Водночас сучасне релігієзнавче дослідження потребує відходу від спрощеного уявлення, відповідно до якого релігійне ставлення до самогубства зводиться виключно до його заборони або морального осуду. Значно ширшим є питання про те, яким чином релігійні переконання, духовні практики та сама релігійна громада можуть сприяти збереженню життя, підтримувати людину у кризі та повертати їй відчуття сенсу і надії. «Стигма щодо самогубства в християнських релігійних спільнотах», якісне дослідження автор Карен Мейсона.  Серед згаданих учасниками теологічних аспектів, що впливають на стигму, — уявлення, притаманні традиційному богослов’ю, наприклад, що «самогубство — це гріх, який не прощається»  або що особу, яка вчинила самогубство, не можна ховати на цвинтарі  додала: «Ці традиції настільки глибоко вкорінені в культурі, що люди навіть не знають, де шукати інформацію, аби дізнатися, чи це досі так». Релігійні громади відіграють унікальну роль у запобіганні самогубствам, інтегруючи віру в дискурс запобігання самогубствам. Кілька рекомендацій щодо подолання стигми самогубства включають інтеграцію розмов про самогубство в релігійні служби, поширення інформації про свою суїцидальну поведінку на рівні вразливості, зосередження уваги на самогубстві як на порушенні шкоди, а не на порушенні чистоти, що створить громаду, де суїцидальні особи можуть звернутися за допомогою, а релігійна громада може служити людям, які постраждали від самогубства. [8]. У цьому контексті важливо розглядати релігійну спільноту не лише як носія певних моральних норм, а й як соціальне середовище, у якому людина може отримати духовну та емоційну підтримку. Молитва, спілкування, пастирська опіка, участь у житті громади, підтримка родини та відчуття приналежності можуть сприяти подоланню самотності й відчуження, які нерідко супроводжують глибокі життєві кризи.  У цьому аспекті особливу роль відіграє пастирська бесіда. Священнослужитель може бути однією з перших осіб, до яких людина звертається зі своїми переживаннями. Тому важливо, щоб пастирське служіння не обмежувалося лише моральними настановами, а передбачало уважне слухання, співчуття та готовність допомогти людині звернутися до відповідних спеціалістів. Водночас священнослужитель не повинен підміняти психолога, психотерапевта чи лікаря. Навпаки, сучасний підхід передбачає їх можливу взаємодоповнюваність, коли духовна підтримка поєднується з професійною допомогою відповідних фахівців. У цьому сенсі формулу «від осуду до підтримки» не слід розуміти як відмову від моральних принципів. Йдеться про перехід від односторонньої оцінки вчинку до комплексної турботи про людину, яка переживає кризу. Метою релігійної профілактики має бути не страх перед смертю, а утвердження цінності життя; не ізоляція людини, а її повернення до спільноти; не осуд слабкості, а допомога у відновленні внутрішніх сил; не протиставлення духовності та науки, а їх відповідальна співпраця. Саме поєднання віри, милосердя, спільноти та професійної допомоги може стати одним із важливих напрямів сучасного християнського підходу до профілактики суїцидальної поведінки. Релігійний дискурс не повинен залишатися лише дискурсом про заборону смерті; його сучасне завдання — стати дискурсом про цінність життя, надію та відповідальність за людину, яка опинилася на межі відчаю.

Авторське узагальнення: Профілактика самогубства, на нашу думку, потребує не вибору між духовним і світським підходами, а їхнього відповідального поєднання. Релігія здатна підтримувати людину у пошуку сенсу, надії та духовної опори; психологія допомагає осмислити внутрішню кризу; медицина забезпечує професійне оцінювання та лікування; соціальна система допомагає подолати життєві обставини, які посилюють вразливість. Саме в такій взаємодії може формуватися цілісна людиноцентрична модель профілактики, у центрі якої перебуває не діагноз, не соціальна проблема і не релігійна приналежність, а сама людина, її гідність та право на життя. Сам факт самогубства – це своєрідний «крик про допомогу», заклик до оточуючих. Людина готова прийняти пропоновану допомогу, потребуючи розуміння. Головне – щоб її вчасно почули.

Отже, головний результат дослідження полягає у доведенні необхідності переходу від фрагментарного та одновимірного сприйняття проблеми самогубства до комплексної моделі її профілактики. Така модель має поєднувати медичні, психологічні, соціальні та духовні ресурси суспільства. У сучасних українських умовах особливо важливим є формування культури, у якій людина, що переживає кризу, не залишається самотньою. Завданням суспільства має бути не осуд людини в момент її найбільшої вразливості, а створення умов для своєчасної підтримки, професійної допомоги та повернення надії на подальше життя. Саме тому профілактику самогубства доцільно розглядати не лише як медичне чи соціальне завдання, а як спільну гуманітарну відповідальність держави, професійної спільноти, родини, громадянського суспільства та релігійних громад. Збереження людського життя — це не тільки обов’язок окремого фахівця. Це спільна відповідальність суспільства.

Список використаних джерел:

1. Жабокрицький С.В. Визначення поняття «самогубство» та його диференціація з іншими випадками смерті : метод. рекомендації. – К. : МОЗ України, 2001. – 26 с.

2. Воднік В Д. Самогубство: причини та шляхи профілактики / В.Д. Воднік // Вісник Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія : зб. наук. пр. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. - Х. : Право, 2013. - № 3(17). - С. 140-160

3. Як розпізнати потенційного самогубцю і допомогти йому: статистика суїцидів та поради психологів https://www.5.ua/suspilstvo/yak-rozpiznaty-potentsiinoho-samohubtsiu-i-dopomohty-iomu-statystyka-suitsydiv-ta-porady-psykholohiv-198887.html  (дата звернення: 19.10.2026).

4. Лєбєдєв Д. В., Назаров О. О., Тімченко О. В., Христенко В. Є., Шевченко І. О. Психологія суїцидальної поведінки: посіб. Харків: відділ. редакц.-вид. діял. унів. цив. зах. України, 2007. 129 с.

5. Шестопалова Л. М. Феномен самогубства в контексті захисту життя у вченнях світових релігій та праві / Л. М. Шестопалова // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. Справ  України. – К. : НАВСУ, 2003. – № 5. – С. 166–175.

6. World Health Organization. Health needs assessment of the adult population in Ukraine: survey report: October 2024. Copenhagen: WHO Regional Office for Europe, 2025.

7. World Health Organization. Health needs assessment of the adult population in Ukraine: survey report: April 2025. Copenhagen: WHO Regional Office for Europe, 2025.

8. Mason K. Suicide Stigma in Christian Faith Communities: A Qualitative Study. Religions. 2021. Vol. 12, No. 7. Article 540. DOI: 10.3390/rel12070540.



Creative Commons Attribution Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License

допомогаЗнайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter




© 2010-2026 Всі права застережені При використанні матеріалів сайту посилання на www.economy-confer.com.ua обов’язкове!
Час: 0.128 сек. / Mysql: 2212 (0.094 сек.)