Повномасштабна військова агресія російської федерації проти України спричинила масштабні трансформації у всіх сферах суспільного життя, зокрема у культурній. В умовах воєнного стану культура перестала виконувати виключно просвітницьку та естетичну функції, набувши стратегічного значення для забезпечення гуманітарної безпеки держави, зміцнення суспільної згуртованості та збереження національної ідентичності. Сьогодні культурна політика розглядається як важливий напрям публічного управління, від ефективності якого залежить не лише збереження культурної спадщини, а й формування стійкості суспільства до зовнішніх загроз.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю переосмислення механізмів державного та місцевого управління культурною сферою в умовах воєнного стану. Сучасні науковці наголошують, що війна поставила перед органами публічної влади нові виклики щодо захисту культурної спадщини, підтримки діяльності закладів культури та забезпечення доступу громадян до культурних послуг: «28 березня 2025 р. Кабінет Міністрів України ухвалив Стратегію розвитку культури на період до 2030 р. Разом зі Стратегією затверджено операційний план її реалізації на 2025–2027 рр. Зазначена Стратегія є документом середньострокового планування державної політики, що містить аналіз поточного стану справ у сфері культури, структурує та узагальнює основні проблеми, виклики і тенденції, на основі яких визначає цілі, пріоритети та завдання державної політики у сфері культури на період до 2030 р. [6]. У цьому документі представлено аналіз сучасних викликів та реальний стан різних галузей культури, таких як креативної індустрії, мистецтва, бібліотечної справи, мистецької освіти, а також культурної спадщини. Тут однією з ключових проблем визначено надмірну фрагментованість нормативно-правового регулювання у сфері культури та охорони культурної спадщини. Незважаючи на наявність базових законів, правове поле характеризується значною кількістю підзаконних актів, більшість із яких мають обмежене практичне застосування та не формують цілісної системи управління. Така нормативна перевантаженість ускладнює реалізацію державної політики, знижує ефективність правозастосування та перешкоджає інтеграції міжнародних стандартів у національне законодавство. Незважаючи на те, що держава досі не має комплексного механізму оцінювання культурних втрат, завданих внаслідок військових (бойових) дій, було прийнято низку Постанов Кабінету Міністрів та наказів Міністерства культури України, які запровадили чіткий порядок фіксації та документування збитків, завданих об’єктам культурної спадщини внаслідок бойових дій. Це дозволило уніфікувати процес збору доказів, що є необхідною умовою для використання норм Гаазької конвенції 1954 р. та майбутніх позовів у міжнародних судах» [5, С. 99].
Процес «переміщення» або «розміщення» також не залишився поза увагою сучасників: «Релокація закладів культури і мистецтва у воєнний час здійснюється за розробленими комунальними інституціями культури України спеціальними сценаріями, які передбачають плани релокації власних культурних цінностей та колекцій закладів з інших регіонів різних форм власності» [4, С. 95].
Так, дослідниці Н. Малиш та С. Москаленко акцентували увагу на необхідності посилення державно-управлінських механізмів захисту культурної спадщини в умовах війни: «Проблема захисту культурної спадщини набуває особливої актуальності під час війни, як це є зараз в Україні. З огляду на кількість зруйнованих, пошкоджених і вкрадених росіянами з початку війни пам’яток можемо констатувати, що масштабність зазначених злочинів, втрата об’єктів історичної пам’яті, культурного надбання є свідченням геноциду українського народу. Реагування на цей виклик передусім передбачає активізацію державно-управлінського чинника впливу на розв’язання проблем захисту культурної спадщини для притягнення до відповідальності Росії як держави-агресора, а також конкретних фізичних осіб, винних у знищенні, пошкодженні та викраденні культурних цінностей України [3, С. 186].
Василь Купрійчук розглянув державне управління у сфері охорони культурної спадщини як один із ключових чинників збереження української національної ідентичності: «В умовах воєнного стану пріоритетними напрямами державного управління у сфері охорони культурної спадщини мають стати спільні напрацювання державних органів влади та професійної культурної спільноти, котрі міститимуть чіткі пропозиції, а саме: подальший перегляд функцій Міністерства культури та інформаційної політики України, делегування деяких із них іншим, у т. ч. недержавним, суб‘єктам (охорона культурної спадщини, музейна діяльність, координація діяльності театрів); врахування культурної специфіки регіонів під час проведення реформи місцевого самоврядування з метою збереження базової мережі об‘єктів культурної спадщини, збільшення їх фінансової і матеріально-технічної спроможності, урізноманітнення діяльності; удосконалення законодавчої бази задля посилення спроможності неурядових організацій, що діють у царині культури, виконувати моніторингові, управлінські, організаційні, наглядові, дослідницькі функції; збільшення доступності культурних благ для громадян незалежно від місця проживання, їх активне залучення до участі в культурних практиках, особливо на регіональному та місцевому рівнях; підвищення ефективності партнерства держави, структур громадянського суспільства і бізнесу в царині культурної політики через створення механізмів участі інституцій громадянського суспільства у формуванні та реалізації культурної політики, сприяння розвитку волонтерства та благодійництва в культурній сфері, прискорення прийняття Закону України «Про меценатство»; розробка та реалізація додаткових заходів для збереження та актуалізація національної культурної спадщини, перетворення її на важливий чинник просвітництва і зміцнення національної ідентичності, передусім у молоді» [2, С. 39-40]. Н. Головач дослідила сучасні стратегії збереження культурної спадщини, підкреслюючи значення цифровізації та культурної релокації для функціонування культурної сфери під час воєнного стану. Водночас, попри наявність окремих наукових праць, недостатньо дослідженими залишаються питання забезпечення культурного розвитку територіальних громад та діяльності локальних культурно-мистецьких інституцій в умовах війни.
Особливу увагу в умовах воєнного стану привертає роль культурних інституцій у забезпеченні культурного розвитку та збереженні національної ідентичності.
У цьому контексті важливим є аналіз практичних механізмів підтримки культурної сфери на державному та місцевому рівнях, зокрема діяльності театральних установ.
Дослідження зосереджене на висвітленні особливостей культурного розвитку України в умовах воєнного стану та його значення для збереження національної ідентичності.
Актуальність теми дослідження обумовлена безпрецендентними втратами культурної сфери України внаслідок збройної агресії російської федерації. Руйнування об'єктів культурної спадщини, пошкодження закладів культури, вимушене переміщення працівників культурної галузі та скорочення фінансування культурних проєктів створюють загрозу не лише культурному розвитку держави, а й збереженню національної пам'яті та культурної ідентичності українського народу. Водночас саме культура виступає одним із ключових інструментів консолідації суспільства, підтримки психологічної стійкості населення та формування позитивного міжнародного іміджу України. За таких умов особливої наукової та практичної значущості набуває дослідження механізмів державної та місцевої підтримки культурної сфери, а також визначення переспектив її розвитку в умовах воєнного стану та повоєнного відновлення.
Культура завжди була одним із визначальних чинників формування української державності. В умовах війни її значення суттєво зростає, оскільки саме через культуру відбувається збереження історичної пам’яті, національних цінностей, традицій та мовної ідентичності. Сучасні виклики актуалізували питання формування нових підходів до реалізації державної культурної політики, спрямованої на підтримку закладів культури, мистецьких колективів, творчих спільнот та культурно-освітніх проєктів. Одним із пріоритетних напрямів діяльності органів публічної влади стало забезпечення безперервності функціонування культурної інфраструктури навіть в умовах постійних безпекових ризиків.
Упродовж 2022–2026 років в Україні сформувалися нові практики управління культурною сферою. Вони охоплюють цифровізацію культурних ресурсів, релокацію закладів культури із зон активних бойових дій, розвиток міжнародного культурного партнерства, підтримку культурних ініціатив громад та впровадження грантових програм для представників творчих індустрій. Як зазначила Наталія Головач, саме цифровізація та створення нових механізмів збереження культурної спадщини стали важливими інструментами державної культурної політики в умовах війни: «Маріупольський краєзнавчий музей після окупації Маріуполя, було переміщено до Одеси, а основна частина колекції (близько 60 тис. експонатів) була втрачена, знищена або розграбована окупантами. Оцифрування частини колекції, розпочате у 2020 році, мало важливе значення для подальшої діяльності закладу. Музей активно використовує практику виїзних виставок, серед яких «Зруйнована, але не знищена…» (про культуру греків Надазов’я), «Вписані в історію - зруйновані війною» (фото свідчення руйнувань Маріуполя), «Азов – Янголи Маріуполя». Співробітники проводять онлайн-лекції та тематичні екскурсії. На початку 2025 року розпочалася робота зі створення електронного каталогу фондової колекції музею (етнографічної, художньої, документальної, археологічної тощо), що має на меті збереження колекції та розслідування злочинів Російської Федерації» [1, с. 43].
Важливу роль у забезпеченні культурного розвитку відіграють територіальні громади. Разом із позитивними тенденціями розвиток культурної сфери в умовах воєнного стану супроводжується низкою системних проблем. Насамперед це пошкодження та руйнування об'єктів культурної інфраструктури, недостатність фінансових ресурсів для їх відновлення, нерівномірний доступ населення до культурних послуг у різних регіонах держави, кадрові втрати через міграцію працівників культури та обмежені можливості реалізації культурних проєктів у громадах, які перебувають поблизу зони бойових дій. Додатковими викликами залишаються необхідність цифрового збереження культурної спадщини, удосконалення нормативно-правової бази та розширення міжнародної співпраці у сфері культури. Подолання зазначених проблем потребує комплексного підходу, який поєднуватиме державну підтримку, активну участь органів місцевого самоврядування, громадських організацій та міжнародних партнерів. Як приклад успішної реалізації культурної політики на місцевому рівні можна розглянути діяльність Криворізький академічний міський театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху», який з моменту заснування у 1994 році залишається одним із провідних осередків сучасного театрального мистецтва України. Унікальність закладу полягає у поєднанні театрального, музичного та пластичного мистецтва, а також у функціонуванні власної творчої школи, спрямованої на підготовку молодих акторів та розвиток творчих здібностей дітей і молоді.
В умовах воєнного стану театр не припинив своєї діяльності та продовжив реалізацію культурно-мистецьких проєктів для різних вікових категорій населення. Репертуар театру охоплює пластичні драми, музичні казки, дитячі вистави, театральні екскурсії та творчі проєкти, орієнтовані на формування естетичної культури, розвиток творчого потенціалу та підтримку емоційного благополуччя дітей. Серед постановок останніх років особливу популярність мають музичні казки «Сонечко всередині», «Всі миші люблять сир», вистава «Пітер Пен і Венді», пластичні драми «Дідух» та «Хем», що засвідчує різноманітність культурних пропозицій для громади.
Важливою складовою діяльності театру є робота з дітьми та молоддю. Театральна школа «Академія руху» забезпечує навчання акторській майстерності, сценічному мовленню, пластичному руху та ораторському мистецтву. Такі освітньо-культурні практики сприяють формуванню комунікативної компетентності, розвитку творчого мислення, громадянської активності та соціальної відповідальності молодого покоління.
Театр забезпечує безперервність творчого процесу, реалізує нові мистецькі проєкти, підтримує розвиток сценічного мистецтва та залучає мешканців громади до культурного життя міста. Функціонування таких закладів демонструє ефективність взаємодії місцевої влади, культурних інституцій та громадськості у збереженні культурного потенціалу регіону.
Особливого значення в умовах війни набуває соціальна функція культури. Театральне мистецтво, музичні проєкти, культурно-просвітницькі заходи та мистецькі акції сприяють психологічній підтримці населення, формуванню атмосфери єдності та зміцненню громадянської ідентичності. Через культурні практики відбувається не лише трансляція національних цінностей, а й формування суспільної стійкості до кризових явищ. У цьому контексті культура стає важливим ресурсом публічного управління, здатним впливати на соціальну стабільність та розвиток громад.
Отже, проведене дослідження засвідчило, що в умовах воєнного стану культура перетворилася на важливий чинник забезпечення гуманітарної безпеки держави, збереження національної ідентичності та зміцнення суспільної стійкості. Попри значні втрати культурної інфраструктури, українська культурна сфера демонструє високий рівень адаптивності завдяки впровадженню механізмів цифровізації, релокації культурних установ, розвитку міжнародного партнерства та активізації діяльності територіальних громад.
Встановлено, що основними проблемами культурного розвитку України залишаються руйнування об’єктів культурної спадщини, недостатнє фінансування закладів культури, фрагментарність нормативно-правового забезпечення, кадрові втрати та нерівний доступ населення до культурних послуг у різних регіонах держави. Водночас позитивний досвід діяльності місцевих культурних інституцій, зокрема Криворізького академічного міського театру музично-пластичних мистецтв «Академія руху», свідчить про значний потенціал територіальних громад щодо забезпечення культурного розвитку навіть в умовах воєнного стану.
З метою підвищення ефективності державної культурної політики доцільно: удосконалити нормативно-правову базу у сфері культури та охорони культурної спадщини; розширити програми фінансової підтримки закладів культури та творчих колективів; активізувати процес цифрового збереження культурної спадщини; посилити міжнародне співробітництво щодо відновлення пошкоджених культурних об’єктів; забезпечити підтримку локальних культурних ініціатив та розвиток культурної інфраструктури територіальних громад.
Перспективи подальших досліджень вбачаються у вивченні ефективності механізмів публічного управління культурною сферою на регіональному рівні та розробленні моделей післявоєнного відновлення культурного простору України.
Список використаних джерел:
1. Головач Н. Збереження культурної спадщини України в умовах воєнного стану: формування національної стратегії. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв : наук. журнал. 2025. № 4. С. 39–45 DOI: 10.32461/2226-3209.4.2025.351832.
2. Купрійчук В. Державне управління у сфері охорони культурної спадщини в умовах воєнного стану 2022–2023 рр. Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. 2023. Вип. 45. С. 36-42 DOI: 10.35619/ucpmk.vi45.635.
3. Малиш Н., Москаленко С. Проблема захисту культурної спадщини під час війни: державно-управлінський аспект. Науковий вісник: Державне управління. 2024. № 2(16). С. 176–190. DOI: 10.33269/2618-0065-2024-2(16)-176-190.
4. Мамедова В. Проблематика культурної релокації в умовах повномасштабної російсько-української війни. Вісник Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2024. № 4. С. 92-97 DOI: 10.32461/2226-3209.4.2024.322813.
5. Сурай І., Надрага В. Стан сфери охорони культурної спадщини в Україні у 2025–2026 рр. Публічне управління: концепції, парадигма, розвиток, удосконалення. 2026. № 15. С. 96–103. DOI: 10.31470/2786-6246-2026-15-96-103.
____________________________
Науковий керівник: Бражко Олена Вадимівна, доктор наук з державного управління, професор, Маріупольський державний університет
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter