Український народний танець — є ефективним засобом музично-пластичного та художньо-естетичного виховання, а також він є синкретичним видом мистецтва, і нерозривно пов'язаний з усною народною творчістю, звичаями, традиціями, обрядами, які надали певний вплив на розвиток та формування лексики, художньо-образного змісту, визначили тематику, сюжет, архітектоніку етнічної хореографії. Етнічний образ народної хореографії України характеризується величезним розмаїттям, зумовленим простором території, природними відмінностями, багатонаціональним складом населення, а разом з тим і старовинними формами танцю.
На жаль, починаючи з XIX століття, старовинні танцювальні форми в Україні почали виходити з побуту людей, витісняючись новими – почався процес ентропії. причина тут у невідповідності образного ладу танцювального фольклору художній свідомості суспільства. З кожним роком все більше усвідомлюється небезпека втрати найбагатшої спадщини народного мистецтва у всьому його жанровому різноманітті. Причиною цьому слугує також і тотальна уніфікації культурного світу, глобалізація без урахування тенденцій самоідентифікації – етнічної, культурної, громадянської. Збереження та відродження національних культурних традицій в танцювальному мистецтві України може бути здійснено лише на основі взаємозбагачення та звернення до витоків традиційної танцювальної культури, насамперед — фольклору. Ці проблемні питання розглядаються не тільки як такі, що мають значення в художньо-творчій, організаційно-педагогічній діяльності, але й з точки зору можливостей прояву особистістю громадянських, патріотичних ініціатив, зростання її естетичної, моральної, політичної культури.
Події останніх років в Україні підштовхнули суспільство більш уважно звернути увагу на народне танцювальне мистецтво. Почався значний і помітний поворот — інтерес до розуміння значення українського народного танцю, проблем його існування у системі художньої культури. Але, український танець сьогодні найчастіше показується односторонньо, особливо втрачається різноманіття засобів вираження. Танцювальна культура у багатьох випадках на очах перетворюється на тренувальні екзерсиси.
Важливий, але єдиний критерій визначення фольклорності хореографічного твору — це традиційність. Розуміти цей критерій варто не в консервативній прихильності тільки до старих танцювальних традицій, а в розвитку та трансформації цих традицій, щоб на догоду негайним нововведенням не втратити їх. Чи не найкраще це зумів висловити і втілити в життя реформатор українського мистецтва Михайло Бойчук: «Правдиві твори мистецтва мусять бути упяті в синтетичну форму, уґрунтовані на спостереженнях поколінь, обняті в національну форму і традиційно передані нащадками. Чому ми, українці, маємо найбільше може даних, щоби взяти на себе таке завдання? Тому, що ми маємо невичерпні джерела зразків в народному танці а також і в музиці, в піснях, обрядах, казках, думах, у мові… Це є наші національні скарби, у котрих є вже синтез мистецтв національного, синтетично-українського» [2, 17].
Відомі українські балетмейстери завжди усвідомлювали важливість вирішення проблем збереження та розвитку українського народного танцю, у його традиціях, в історичній динаміці, не порушуючи його природи і первісної форми. У наполегливій пошуковій творчій роботі їм вдалося відновити, відтворити справжні танцювальні зразки, очистити їх від чужорідних нашарувань. Першим ініціатором вивчення та розвитку величезних багатств українського танцю став балетмейстер Державного заслуженому академічному ансамблі танцю України Павло Вірський. Яскравим прикладом можуть слугувати танці, безпосередньо взяті з народу, записані на народних святах, по селах і поставлені у свій час в ансамблі. Сюди належать передусім «Весільний», записаний на Буковині і «Шевчики», поставлений в ансамблі колгоспником Іваном Куреневським з села Кропивня Київської області. Ці старовинні народні танці були опрацьовані Павлом Вірським і органічно увійшли до репертуару його колективу. В них справжність народних барв поєднувалася з багатством творчої фантазії, фольклорна достеменність — з найтоншим балетмейстерським мистецтвом. Опрацювання фольклорного джерела і поява в них новацій не означала відкидання чи забуття традицій. Митець зумів глибоко і ще більше розкрити в них всю неповторність краси та щедрого розмаїття української народної хореографії.
Пізніше його починання підхопили українські балетмейстери Дарій Ластівка у Буковинському ансамблі пісні і танцю (нині Заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю) — «Буковинський козак», «Буковинська полька» тощо; Володимир Петрик у Гуцульському ансамблі пісні і танцю (нині Національний академічний Гуцульський ансамбль пісні і танцю «Гуцулія») — «Гуцулка на царині», «Космачанка», «Аркан»; Клара Балог у Закарпатському народному хорі (нині Заслужений академічний Закарпатський народний хор) — «Раковецький кручений», «Бубнарський», «Березнянка тощо. У процесі творчої роботи, одні традиційні форми танцю, зазнаючи певної трансформації еволюціонували, не змінюючи своєї сутності, інші, будучи еталоном художньої творчості, продовжували живити масову та елітарну творчість. Взаємозв'язок традицій і новацій, їх єдність були об'єднуючим чинником в хореографії митців.
Нині на багатьох рівнях почали вживати заходів також і до наукового вивчення українського народного танцю з розумінням його непростої долі як жанру. Значну увагу дослідженню найбагатшої спадщини народного мистецтва його становлення і розвитку приділили сучасні науковці О. Бойко [3], О. Бігус [1], В. Литвиненко [5], А. Підлипський [6], О. Помпа [7], А. Тимчула [8] тощо. У контексті системи культурної діяльності, що охороняє національні духовні цінності їх наукові роботи сприяють духовно-моральному, патріотичному вихованню молоді, а також зміцнюють єдність нашої країни.
Сьогодні дуже є важливим всім хореографам за всіма доступними засобами прагнути до збереження тих пам'яток народної творчості, які ще не втрачені і залишаються в народному зверненні.
Список літератури
1. Бігус О. О. Народно-сценічна хореографія Прикарпатського регіону : монографія. Київ : Ліра-К, 2015. 182 с.
2. Бачинський Є. (Женева). Мої зустрічі та силуети українських малярів та різьбяників на чужині: Спомини старого емігранта за роки 1908-1950. Нові дні. Торонто, 1952. Вересень. С 17.
3. Бойко О. С. Художній образ в українському народно-сценічному танці : монографія. Київ : Ліра-К, 2015. 204 с.
4. Легка С. А. Традиції народної культури в українській хореографії. Питання культурології. Київ : КНУКіМ, 2001. Вип. 17. С. 28–37.
5. Литвиненко В. А. Трансформація української народної хореографії та її концептуалізація в театрі танцю Павла Вірського : дис. канд. мистецтвознавства : 26.00.01. Київ, 2017. 245 с.
6. А. Підлипський А. І. Соціокультурні та мистецькі чинники становлення та розвитку народно-сценічної хореографії в Україні. Традиції та новації в хореографічній культурі (до 50-річчя кафедри хореографії Київського національного університету культури і мистецтв): зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, 25 квітня 2020 р. Київ : КНУКіМ, 2020. С. 56–58.
7. Помпа О. Д. Танцювальна культура професійних хореографічних колективів міста Житомира. Мистецтвознавчі записки : зб. наук. праць. Вип. 18. Київ : Міленіум, 2010. С. 216–223.
8. Тимчула, А. В., & Яценко, О. Л. (2023). Народні танці ополян у родинно-побутовій обрядовості (на прикладі весільного обряду). Танцювальні студії, 6(2),. 2023. С. 126–133.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter