Самогубство як форма поведінки людини, існує з давніх часів. «Це зло настільки ж старе, як світ. Воно проникло до середовища юнаків і старців, до дітей і жінок. Весь великий історичний шлях, пройдений людством, засіяно цими добровільними стражданнями. Геніальні люди зі здоровою залізною волею не врятувалися від цього лиха» [1, с.7]. З давніх давен трагедія самогубства була частиною людської історії, вона і зараз продовжує вплив на життя віруючих і цивільних громадян, багатьох країн світу. Самогубства належать до явищ соціальної патології, наслідки якої є дисфункціональними, завдають шкоди суспільству та особистості. Загострення проблеми самогубства останнім часом певним чином є наслідком не тільки недооцінювання небезпечності цього явища, тенденцій його розвитку, а й зневажливого ставлення до вивчення його причин, з’ясування його природи та коренів. Більш того, дотепер проблему самогубства деякі вчені вважають такою, що не виходить за межі психології та психіатрії. [2, с.142]. Тому в запропонованій науковій роботі, автором зроблена спроба об’єднати всі відому аспекти вивчення цього явища починаючи з богословсько-теологічного підходу, медичного соматично - психологічного і кримінального карно-звинувачувального або виправдувального. Мета даного дослідження, це бажання подати цю проблему з пастирської точки зору, щоб вона узгоджувалася як з Традицією Церкви, так і з нашим поглибленим розумінням сучасних медичних і психологічних причин, що можуть привести людину до самогубства. Віруючі звертаються з проханням, вияснити цю критичну справу, до своїх канонічних ієрархів: православних, католиків та інших конфесій і віросповідань. Цивільні намагаються найти відповідь з медичної точки зору в фізичних і психологічних розладах в розкритих і не досліджених кримінальних справах. Як православні християни ми віримо, що життя це дар Божий. Всесвята і життєдавча Трійця створила все і дала життя всім живим істотам. Бог, в Своїй любові, створив нас, людей, на «образ і Божественну подобу Свою» доручаючи нам, як управителям, а не як власникам, наше життя, благословляючи нас здібністю свобідного вибору та закликаючи нас до життя в єднанні з любов’ю. Первісний бунт наших Праотців проявився зловживанням цієї свободою, що в свою чергу привело до духовної і фізичної смерті. Звертаючись до понять «самогубство» і «суїцид», насамперед необхідно зазначити, що вони є синонімічними і в сучасній психологічній науці мають таке значення: суїцид (від англ. suicide) – самогубство, що чинить людина у стані афекту, фрустрації, під впливом психічних аномалій. Суїцид – усвідомлений акт відходу з життя під впливом психотравмуючих ситуацій, за якого власне життя як найвища цінність втрачає сенс для даного індивіда в силу особистісних психічних деформацій, соціально-економічних і морально дестабілізуючих факторів [1, с.7]. Варто погодитись, що в українській мові терміни «самогубство» та «суїцид» є синонімічними, стосовно чого в науковій спільноті панує консенсус тому вони можуть бути вживані взаємозамінно.[3, с.65]
Згідно з Православною традицією «самогубство» вважається назагал як відкинення Божого дару фізичного життя, не справоздатність в управительстві, дія з розпачу, порушення шостої Заповіді: «Не вбивай!» (Вихід 20:13). Христова Церква вже з початку була покликана займитися справою самогубства, перші апостоли проповідуючи Святе Письмо про це нагадували. Бо пануючі філософічні і релігійні погляди в греко-римському світі схилялися до зневажання тіла і оправдання самогубства «як особливого виду жертовності». Церква подавала збалансоване вчення до цієї справи засуджуючи дії самогубства тим, що відмовлялась служити похорон і хоронити тіло самогубця. Цей погляд церковного вчення підкреслював святість фізичного життя і обов’язок людини виказувати собі належну любов, вдячність і надію. Цей погляд також мав за мету стримати тих, хто потайки думав про самогубство [5, с. 227-228].
З другого боку, у своїй мудрості, Церква признає складну етіологію і емоційне підґрунтя дії самогубства. Людська натура, зіпсована первісним гріхом, носила в собі глибокі переконання щодо душевного і фізичного розмірів людини. Хоча свободу дії первісний гріх не знищив, та духовний, і фізичний фактори, як наприклад духовне отупіння та «фізична депресія» у великій мірі негативно впливають на здібність людини раціонально думати і вільно діяти. У випадках самогубства Церква брала і бере до уваги духовні і фізичні фактори дуже серйозно і відзивається на них по пастирськи, коли дозволяє відправляти чин похорону і погребіння тіла самогубця, якщо його здібності судити і діяти були сильно ушкоджені. Тимофій Олександрійський повчає, що «якщо людина втративши здібність володіти собою наклала на себе руки або кинулася в пропасть» - можна служити похорон. А патристична інтерпретація цього вчення стверджує, що можна відправляти «...коли жертва самогубства не була при здоровому розумі, чи то внаслідок демона чи якоїсь недуги» [5, c.229].
Настоятелі північноамериканських єпархій УГКЦ звернулися з пастирським листом до священства, богопосвячених та вірян своєї Церкви. Пастирський лист нагадує вчення Вселенської Церкви про самогубства. Цей документ наголошує на потребі змінити ставлення до психічних хвороб, які раніше викликали засудження і відкинення. Ментально та психічно хворі люди не позбавлені можливості бути в Царстві Небесному, вказує лист, наводячи слова св. Йоана Павла ІІ. Ментальний розлад це не моральна невдача, вада характеру, слабкість волі чи недостатня віра. Це хвороба, як і будь-яке інше порушення здоров’я. [6]
Основним аспектом дослідження суїциду є аналіз його проявів у думках та поведінці людини. Суїцидальні думки можуть варіюватися від незначного бажання «зникнути» до детального планування самогубства. Водночас суїцидальна поведінка може мати як приховані, так і відкриті прояви: самопошкодження, соціальне відчуження, ризикована поведінка або прямі спроби суїциду. Серед науковців, які досліджували проблему самогубства з точки зору кримінології, можна виділити такі постаті: Еміль Дюркгайм вважається основоположником соціологічного та кримінологічного вивчення самогубства. У своїй праці «Самогубство» (1897) він запропонував теорію, згідно з якою суїцид має соціальну природу і поділяється на чотири типи: егоїстичний, альтруїстичний, аномічний та фаталістичний. Габріель Тард французький кримінолог, який розглядав суїцид у контексті імітації та соціального впливу, наголошуючи, що злочинна поведінка та самогубство можуть поширюватися через соціальні взаємодії. Чезаре Ломброзо представник біологічної школи кримінології, який пов’язував суїцидальні тенденції з уродженими кримінальними схильностями та психічними аномаліями. Сучасні кримінологічні дослідження суїциду: Едвін Шур американський кримінолог, який досліджував девіантну поведінку, зокрема суїцид як форму соціального відхилення. Девід Лестер сучасний дослідник, який багато працював над проблематикою суїциду, в тому числі в кримінологічному аспекті. [4, с.304].
За теорією З. Фрейда кожна людина має таємні причини щодо відхилень від норми, які вмикаються через актуальний конфлікт. Самогубству передують комплекси причин та умов, які спрацьовують на тлі особливого морального, психологічного стану особистості та її культурного набутку, інтелігентності [2, с.156].
Існує ціла низка історичних досліджень самогубства, однак серйозні наукові розробки з’являються лише в I половині XIX ст. Одна з перших наукових праць «Про розумові хвороби» (1838) належить відомому французькому психіатру Е. Ескіролю, який звернувся до ґрунтовних патологоанатомічних досліджень, довівши, що «самогубство має всі ознаки розумової хвороби, симптомом якої воно і є», він стверджував, що самогубство – це психічна аномалія: «...людина заміряється на своє життя тільки в стані розумового божевілля» [1, с.7 ]. Самогубство відповідно до його концепції не повинно оцінюватися ні з моральних, ні, тим більше, з правових позицій. Натомість Еміль Дюркгейм висловив зовсім іншу думку в роботі «Самовбивство» виданої в 1897 році, в ній Дюркгейм використав метод вторинного аналізу існуючої офіційної статистики, прагнучий довести, що самогубство має лише соціальні, а не психологічні причини. На його думку, над людьми в суспільстві витає суспільна свідомість і диктує їм здійснювати певні вчинки. Наприклад, ця суспільна свідомість називає людину марною для суспільства істотою, тому що вона самотня, не має сім’ї та дітей, не бере участі в релігійному житті громади, не грає жодних функцій у суспільстві, тому ця суспільна свідомість диктує людині вчинити акт самогубства і тим самим мстить людині за відмову від людей. З точки зору Дюркгейма, головна причина самогубства – це самотність. Тут смерть постає як не безглузде позбавлення себе життя, не як страхітлива, боязлива втеча від життя, яке людині не подобається або набридло, а як вимушений крок, як самопожертва заради користі для інших [7, с. 77]. Одним із найбільш цікавих понять у Еміля Дюргейма є поняття аномії, анемічного самогубства. Згідно з Дюркгеймом, аномія це такий стан суспільства, за якого наступають розпад, дезінтеграція, розпад системи цінностей і норм, що гарантують суспільний порядок. [8, с.111].
Однак усі ці теорії не повною мірою висвітлюють комплекс причин самогубства, а соціальну сутність самогубства нібито завуальовано. Проте проблема попередження самогубства є комплексною та соціальною. Вона не може бути розв’язана лише зусиллями священників, медиків, зокрема психіатрів, а також психологів, криміналістів. Самогубство зумовлюється однаково соціально-економічними, етнічними, культурними, історичними та багатьма іншими обставинами [2, с.144]. У світлі вищесказаних богословських та наукових роздумів стає ясно, що вияснення відповідної православної реакції на трагедію самогубства є не лише надзвичайно потрібне але і викликаюче порозуміння. Свідомі того що треба розрізняти між окремими випадками, Православна Церква пропонуємо такі поради для пастирського служіння після самогубства: виговоритися самому і бути для іншого тим, кому можна виговоритися, створювати групи підтримки. Ментальні розлади є джерелом глибоких страждань. Допомоги потребують як люди, що опинилися у скрутних обставинах, так і ті, хто втратив близьких через самогубства. Ми не повинні боятися починати складні розмови з тими, хто пережив самогубство рідних та близьких. Ми маємо допомогти їм говорити про їхню глибоку втрату, бути доступними, щоб полегшити болісний шлях зцілення [6].
Список використаних джерел:
1. Лєбєдєв Д.В., Назаров О.О., Тімченко О.В., Христенко В.Є., Шевченко І.О. Психологія суїцидальної поведінки: посіб. Харків: відділ. редакц.-вид. діял. унів. цив. зах. України, 2007. 129 с.
2. Воднік В.Д. Самогубство: причини та шляхи профілактики. Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» № 3 (17) Харків, 2013. С.140 – 160.
3. Задорожний Н.М. Кримінологічний та кримінально-правовий аспекти визначення самогубства Journal «ScienceRise: Juridical Science» №1(19)2022, С.64-69.
4. Козакова І. В. Суїцидальні прояви в думках та поведінці особи. Наукові записки Львівського університету бізнесу та права. Серія економічна. Серія юридична. Випуск 43/2024 Львів, 2024. C.303-308.
5.Український православний календар 2008. Consistory Office of Communications Consistory of the Ukrainian Orthodox Church of the USA, Пастирський лист про самогубство. P.O. Box 495 South Bound Brook, NJ 08880 USA Bound Brook, 2008. 315c.
6. Єпископи УГКЦ у США написали листа про психологічні наслідки війни в Україні Джерело: CREDO: https://credo.pro/2023/06/349398
7. Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд. / Эмиль Дюркгейм. Пер, с фр. с сокр.; Под ред. В.А. Базарова. М.: Мысль, 1994. 399 с.
8. Шкіль Л. Втеча від життя: унікальність філософії Еміля Дюркгейма Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара. Філософія. Науково-теоретичний альманах «Грані» № 3 (119) березень Дніпро, 2015. С.108-112.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter