Сучасне літературознавство постійно стикається з новими викликами, щоб тримати високий рівень науковості та відкривати нові горизонти досліджень літературних подій, творчих постатей, літературних угрупувань, шкіл, напрямків, а також сприймання читачами художніх творів. Особлива увага приділяється методологічним комбінаціям, що дозволяють ширше осмислити текст у культурному, психологічному, соціальному й філософському контекстах. Останнім часом застосовують і синергетичні підходи до аналізу художнього твору, використовуючи відкриття дисипативних структур в галузі фізики і хімії І. Пригожина. Вони тісно пов’язані з такими ключовими поняттями, як: «нелінійність», «нестійкість», «флуктуація», «біфуркація». І. Пригожин згодом розширив сферу застосування цих структур, відтак вони стали використовуватися в соціології, історії, філософії, психології, літературознавстві. Крізь призму пригожинської теорії пропонується аналіз новели Гр. Тютюнника «Три зозулі з поклоном».
Синергетика як наука досліджує процеси самоорганізації систем у стані нерівноваги, коли через хаос, флуктуації та біфуркації виникає новий порядок. Подібні процеси спостерігаємо і в художньому світі новели Тютюнника, де відбувається постійний обмін енергією – емоційною, духовною, моральною – між героями, соціальним і культурним простором, змінюючи свій змістовий контент для нових суспільних віянь і тим самим зберігаючи свою актуальність. Новела Гр. Тютюнника «Три зозулі з поклоном» є одним із найліричніших зразків української прози, у якій розкривається глибина людських почуттів, моральна чистота й здатність до духовного самопожертвування. У контексті синергетичної парадигми він постає як відкрита нелінійна система, у якій усі художні елементи – сюжет, образи, символи, емоційні стани – перебувають у постійній динаміці, вони взаємодіють і самоорганізовуються, утворюючи цілісний естетичний і філософський простір.
Твір об’єднує кілька емоційних площин: любов Марфи до Михайла, любов Михайла до Софії й любов сина до батька. Їхнє переплетіння створює багатовимірність почуттів і підкреслює духовну глибину героїв. Їхні – усе це флуктуації духовного стану, мікроколивання, що спричиняють глибокі зрушення в емоційному полі твору. Саме через ці флуктуації відбувається перехід системи від хаосу болю до нового стану рівноваги – спокійного прийняття долі. Так, скажімо, Софія, дружина Михайла, спостерігаючи за закоханою в її чоловіка Марфою, зауважує: «Ти, Михайло, – кажу, – хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться». А він: «Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться». Очі мамині сухі, голос ні здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять – вони закам’яніли» [1, с. 258].
Біфуркаційним моментом у новелі є усвідомлення Марфою безнадійності свого кохання. У цій точці система людських стосунків ніби «розгалужується»: можливі два шляхи – руйнація через пристрасть або піднесення через духовну любов. Героїня, не коливаючись, обирає другий шлях, і саме цей вибір стає перехідним моментом в новий, гармонійний стан. Таким чином, біфуркація виявляє глибинну сутність синергетичного процессу – народження порядку з емоційного хаосу.
Не менш важливою є дисипація – розсіювання енергії болю. У світі новели страждання не руйнує, а трансформується у світло доброти, у здатність любити без відповіді і винагород. Через листи, спогади, поклін у небо система виводить надлишкову енергію страждання, досягаючи духовного очищення. Михайло у листі до дружини пише: «Я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна, Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, <…> три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу» [1, с. 259]. Дисипація у цьому контексті є переструктуруванням «чужого» у «своє», передумовою моральної рівноваги, позаяк завдяки їй енергія болю перетворюється на енергію любові.
Процес зростання ентропії (хаосу, втрати зв’язків, руйнації стосунків) проявляється через сюжет: розлука, заслання, самотність, невизначеність долі. Але любов і пам’ять долають цю ентропію, формуючи новий рівень упорядкованості. Пам’ять про Михайла стає центром, навколо якого структурується внутрішній світ героїв, – так система відновлює свою гармонію, незважаючи на зовнішній безлад. Символом цього відновлення є образ «татової сосни», яка привиджується героєві уві сні на засланні й шумить вдома як любов, біль і пам’ять про батька і коханого чоловіка.
Отже, у новелі відбувається самоорганізація художнього світу: з хаосу емоцій, фрагментів часу й простору виникає нова цілісність – духовна гармонія. Любов Марфи, хоч і нерозділена, перетворюється на найвищу форму моральної краси, на силу, що впорядковує світ і долає ентропію буття. Любов Софії, щира, ніжна, саможертовна, теж уособлює високий рівень внутрішньої рівноваги. Усе це дозволяє говорити про синергію як принцип побудови новели. Три зозулі символізують триєдність світу – любові, болю, пам’яті та прояв незмірної синергії людського духу.
Таким чином, «Три зозулі з поклоном» – це не лише психологічна новела про нерозділене кохання, а й мікромодель синергетичного процесу: з хаосу людських страждань народжується новий, вищий рівень духовної впорядкованості. Любов, біль і пам’ять стають для героїв новели тими енергетичними струменями, які самоорганізовують людське буття і впорядковують хаос, перетворюючи біль – у світло, життя – у вічність.
Список літератури:
1. Тютюнник Г. М. Твори. Київ : Молодь, 1984. С. 256–259.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter