Віддієслівний іменник – це дериват, утворений від дієслівної основи за допомогою різноманітних способів словотвору – суфіксального, префіксального, безафіксального тощо; до того ж, від багатьох дієслівних основ похідні іменники можуть узагалі не утворюватися.
Питання лінгвальної природи українських віддієслівних іменників, а в їхніх межах – девербативів зі значенням опредметненої дії, процесу, стану, завжди привертало увагу вчених. Дериваційний аспект вивчення згаданих похідних частково розкриває монографія «Морфеміка української мови» О. Безпояско та К. Городенської [2], у якій словотворчі афікси української мови на спільній семантичній основі вперше згруповано у функційно-семантичні поля. У дисертації О. Максимець [4] уперше в українській лінгвістиці системно досліджено будову та розвиток словотвірної категорії віддієслівних іменників з предметним значенням дії, процесу і стану в новоукраїнській мові кінця XVІІ – XXІ ст., виявлено основні лексико-словотвірні типи й моделі згаданих дериватів. Дослідження Л. Колібаби [3] «Асиметрія словотвірних співвідношень багатозначних дієслів та іменникових девербативів» пов’язане з вивченням дериваційної природи названих похідних. Аналізу словотвірних особливостей девербативів і валентної структури субстантивних синтаксем присвячена наукова розвідка В. Барчука [1].
У процесі творення похідних слів беруть участь різні мовні одиниці – морфеми (кореневі і афіксальні), лексеми (прості і складні) та їх словоформи, словосполучення тощо. Усі значущі величини, багатогранні за смисловою структурою і морфемною будовою, являють собою так звані словотвірні ресурси, тобто весь той мовний будівельний матеріал, з якого утворюються нові слова за всіма структурними способами словотворення. «Будь-яке похідне слово має свою внутрішню будову, яку називають словотвірною структурою слова… Похідне слово можна розглядати як бінарну структуру, яка містить лише два компоненти – твірну основу (основи) і словотвірний формант» [6, с. 148].
Основною вихідною словотворчою частиною слова варто вважати його кореневу морфему, або корінь слова. «Коренева морфема, як необхідний складовий елемент слова, є його основою і обов’язковою словотворчою частиною, тоді як афіксальні морфеми (префіксальні, суфіксальні, конфіксальні) не обов’язкові. Ні префікси, ні суфікси не являють собою, звичайно, самостійних лексичних одиниць, вони перебувають в органічному словотвірному зв’язку з кореневою частиною слова; корінь, навпаки, інколи цілком «лексикалізується» в так зване кореневе слово і при цьому одночасно набуває відповідних лексико-граматичних ознак самостійного слова, самостійної словоформи» [5, с. 15].
Поряд із кореневими морфемами до системи словотворчих ресурсів належать ще службові морфеми – суфікси, префікси, що об’єднуються загальною назвою афікси. «Основною функцією афіксальних елементів є словотворча. Але кожний афікс може виконувати ще функцію класифікаційну, тобто вказувати на певну частину мови, транспонуючу, тобто вказувати на переведення однієї частини мови в іншу, поняттєву або семантичну, тобто словотвірно-розрядну функцію відношення деривата до певного лексичного розряду, уточнюючу, тобто функцію підсилення чи послаблення значення твірної основи, та оціночно-стилістичну» [5, с. 20].
Одним із важливих питань дериватології є питання вибору мотивуючого слова, зокрема у віддієслівному словотворенні. Проблема вибору мотивуючого дієслова із співвідносних за видом є важливою специфічною проблемою віддієслівного словотворення. Вирішальну роль у встановленні мотивуючого слова із корелятивних за видом, відіграє формальний чинник.
У ролі словотворчих елементів при віддієслівному словотворенні можуть виступати різноманітні суфікси -ін'н'(а), -ен'н'(а), -к(а), -т'т'(а), -н'(а), -ин(а), -неч(а), -б(а), -в(а), -ун, -тель, -ар та інші. За допомогою цих суфіксів у сучасній українській літературній мові твориться велика кількість віддієслівних іменників. Наприклад: горіти → горіння; розорити → розорення; колотити → колотнеча; ворожити → ворожба; учити → учитель тощо.
Значно рідше, за нашими спостереженнями, іменники-девербативи творяться безафіксним способом, або – нульсуфіксацією. Наприклад: бігати → біг; ходити → хода; зрубати → зруб і т.п.
Список літератури
1. Барчук В. Словотвірні особливості девербативів і валентна структура субстантивних синтаксем. Актуальні проблеми українського словотвору / за ред. Василя Грещука. Івано-Франківськ: Плай, 2002. С. 233 – 240.
2. Безпояско О., Городенська К. Морфеміка української мови. Київ: Наукова думка, 1987. 211 с.
3. Колібаба Л. М. Функціонально-семантичне розмежування віддієслівних спільнокореневих різносуфіксальних іменників у сучасній українській мові. Наукові записки НДУ ім. М. Гоголя: Серія «Філологічні науки»; відпов. ред. Г. В. Самойленко. Ніжин : Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2013. Кн. 2. С. 79 – 85.
4. Максимець О. Формування словотвірної структури іменників зі значенням опредметненої дії в новій українській мові (кінець XVII – початок ХХІ ст.) : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.02.01. Запоріжжя, 2008. 20 с.
5. Словотвір сучасної української літературної мови: монографія / Гнатюк Г. М. та ін. Київ, Наукова думка, 1979. 405 с.
6. Сучасна українська мова. Морфологія: підручник / за ред. А. К. Мойсієнка. Київ: Знання, 2013. 524 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter