Екстериторіальна юрисдикція держав є однією з найбільш складних і водночас актуальних проблем сучасного міжнародного права, особливо у контексті захисту прав людини під час збройних конфліктів. Традиційно юрисдикція держави обмежується її територією, однак, коли дії або бездіяльність держави мають наслідки за її межами, постає питання про її відповідальність. У цьому контексті ключову роль відіграють Європейська конвенція з прав людини 1950 року (ЄКПЛ) та практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), які стали основою формування концепції екстериторіальної юрисдикції [1].
Згідно зі статтею 1 ЄКПЛ держави - учасниці зобов’язані гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції [1]. У цьому розумінні це положення передбачає обов’язок держав забезпечувати права особам, що перебувають на їх території. Проте практика ЄСПЛ розширила це тлумачення, визнавши, що в окремих випадках відповідальність держави може поширюватися й на ситуації за межами її території. Саме це й утворює поняття екстериторіальної юрисдикції.
Еволюція підходів ЄСПЛ відображена у знакових прецедентах. Першим важливим кроком стала справа Loizidou v. Turkey (1996), у якій Суд встановив, що Туреччина, здійснюючи «ефективний загальний контроль» над північною частиною Кіпру, відповідала за порушення прав власності заявниці [2]. Це рішення заклало основу просторового підходу до визначення юрисдикції.
У справі Banković and Others v. Belgium and Others (2001) Суд зайняв більш консервативну позицію, відмовившись визнати юрисдикцію держав-членів НАТО за бомбардування Белграда, оскільки їхні дії не призвели до встановлення повного контролю над територією [3]. Це рішення підкреслило винятковий характер екстериторіальної юрисдикції.
Важливим етапом став прецедент Al-Skeini and Others v. the United Kingdom (2011), де У цьому рішенні Суд розширив застосування концепції, встановивши два ключові критерії, або моделі екстериторіальної юрисдикції [4]. Перший - просторовий, що передбачає юрисдикцію держави у випадках встановлення ефективного контролю над територією. Другий - персональний, коли держава несе відповідальність у ситуаціях, де її агенти (військові, поліція тощо) здійснюють владу та контроль над особами, навіть за межами державних кордонів. У цій справі Велика Британія була визнана відповідальною за дії своїх військових в Іраку, що призвели до загибелі цивільних.
Щодо України, то ратифікувавши Конвенцію у 1997 році, вона зобов’язалася інтегрувати практику ЄСПЛ у свою правову систему, що було закріплено у спеціальному Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [5]. Для України, яка стикається з проблемою окупації частини своєї території та збройним конфліктом, питання екстериторіальної юрисдикції набуває особливої ваги. Розуміння і правильне застосування відповідних прецедентів є ключовим для захисту прав громадян на тимчасово окупованих територіях, а також у випадках, пов’язаних із діями українських агентів за кордоном.
Отже, дія Європейської конвенції з прав людини може поширюватися на території, залежні від держави-учасниці, якщо вона зробила відповідну заяву на підставі статті 56 Конвенції. Це впливає як на відповідальність держави за порушення Конвенції на цих територіях, так і на допустимість скарг за територіальним критерієм. Те саме стосується і протоколів до конвенції.
Згідно зі ст. 1, територіальна юрисдикція ЄСПЛ тісно пов’язана з юрисдикцією держав, яка не завжди обмежується їхніми межами. На практиці Суд визнає екстериторіальне застосування конвенції, якщо держава здійснює ефективний фактичний контроль над певною територією. Водночас уряд може заперечити, якщо заявники не перебували в межах його юрисдикції. Суд може визнати скаргу несумісною з Конвенцією, якщо немає зв’язку між подіями за кордоном і діями органів влади держави-учасниці.
Навіть за відсутності територіальної юрисдикції конкретної держави Суд зобов’язаний перевірити, чи не підлягають заявники юрисдикції однієї або кількох держав за статтею 1 [6]. Якщо виникає спір, саме Суд вирішує питання про наявність юрисдикції.
Таким чином, ЄСПЛ має широкі повноваження контролю за дотриманням Конвенції та протоколів, що робить його провідним міжнародним органом у сфері захисту прав людини та основоположних свобод.
Список викорситаних джерел:
1. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 1950 року. Верховна Рада України. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.
2. Loizidou v. Turkey. Judgment of 18 December 1996.. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-125709%22]}
3. Banković and Others v. Belgium and Others. Judgment of 12 December 2001. HUDOC. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-22099%22]} .
4. Al-Skeini and Others v. the United Kingdom. Judgment of 7 July 2011. HUDOC. URL: https://hudoc.echr.coe.int/fre#{%22itemid%22:[%22001-105606%22]}
5. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-IV. Верховна Рада України. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.
6. Регламент Європейського суду з прав людини від 04.11.1998 р. (в ред. 2020). Верховна Рада України. Офіційний сайт Верховної Ради України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/980_067.
___________________________
Науковий керівник: Дунаєвський Руслан Валерійович, старший викладач, Державний університет "Київський авіаційний інститут"
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter