Історичним простором ми називаємо локації, в яких розгортається історичний процес. Він відбувається в часі, тому історичний простір і час є взаємозв’язаними поняттями. Вони є формами відображення історичного процесу, які утворюють його просторово-часовий вимір. З одного боку, це фізичний, але з другого – людський вимір, який визначає перебіг історії апріорі, ще до самої історії.
Багато подій в історії націй отримують сенс саме як боротьба за простір (територіальні питання, війни за незалежність) і, досить несподівано, за час (ідеологічні обґрунтування з посиланнями на давність). Досвід вивчення цього аспекту історичного знання отримує значущість щодо низки поточних питань, зокрема, деокупації та реінтеграції національних територій.
З початку ХІХ ст. постають питання про визначення географічних рамок, а згодом про поводження історика в цих рамках. Спершу німецький історик-класицист Л. фон Ранке розширив географічні межі від національних кордонів до смислових рамок, продемонстрованих через простір (“якщо ми розглянемо умови античного світу у ранні часи, ми побачимо його зайнятим великим числом незалежних народів” і т.д. [1, Р. 169]. Потім Й.Г. Дройзен запровадив абсолютно нове поняття елліністичного світу. Історики середини ХІХ ст. стали оживляти історичний простір, то спускаючись всередину натовпу при описі масових проявів соціальної активності [5, С. 200], то, навпаки, віддаляючись на відстань, що уможливлювала створення широких панорам.
Історіографія історії України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалася шляхом відродження національної, у т.ч. історичної, свідомості у формі “літературно-національних рухів” [4, С. 204–205]. Для українських істориків того часу історичний простір був не таким, як для західноєвропейських. Він мав динамічний характер, бо відображав мінливість націогенезу [2, Т. 1, С. 1, 15–16], рамки якого в минулому часто були ширшими за сьогодення. З огляду на це, географічні межі історії України охоплювали не лише землі, які вважалися українськими на межі ХІХ–ХХ ст., але й ті, які потрапляли в контекст історії України тимчасово (як правило, фронтіри: Кубань, Курщина, Лемківщина). Через це до поняття “Україна” стали додавати поняття “українські землі” і навіть “українські етнічні землі”. Доволі важко розглядати, скажімо, Кубань як частину України, але значно простіше зарахувати її до українських етнічних земель.
Змістовне наповнення історії України залежало також від контекстів її висвітлення: наприклад, у М.С. Грушевського польсько-литовська доба в контексті вивчення господарчих реалій висвітлювалася не в географічних рамках України, а в рамках дії Литовського Статуту [2, Т. 5, С. 137–141]. Те ж відносилося до релігійної історії України: Берестейська унія та процес її впровадження є частиною історії України, однак це не відміняє того, що Брест географічно не відноситься до України, і частина пов’язаних подій теж відбувалася за її межами.
В інших контекстах географічні рамки могли змінюватися, що створювало незручності для сприйняття. Своєрідним виразом прагнення до їх стабілізації стало поширення некоректного слововжитку – використання традиційних українських назв до сучасних неукраїнських топонімів: Берестя замість Бреста, Ряшів замість Жешува, Перемишль замість Пшемисля тощо. В країнах Європи подібний слововжиток теж відомий, і він теж виражав незгоду зі скороченням національних територій: наприклад, Мольдау замість Влтави, Мюльхауз замість Мюлуза у німців, Пожонь замість Братислави і Темешвар замість Тімішоари у угорців.
Українська історіографія стала використовувати історичний простір як активний простір реалізації національного відродження. Він відбувався в нестабільних географічних рамках, як правило, в напрямі їх скорочення, факт якого став причиною того, що локалізації подій не замикалися в минулому як байдужі до сучасності. Навпаки, вони потрапляли в живий зв’язок із сьогоденням, який виражався в ментальному картографуванні [3], в полемічному застосуванні створених за його допомогою версій історії, в обгрунтуванні ними територіальних претензій, незгоди з окупацією та в інших формах актуалізації історичного знання. Зі сфери кабінетних знань воно стало переходити у сферу ідеології та масової свідомості, ставало предметом політичних спекуляцій. Розуміння цього не повинно випадати з нашого поля зору сьогодні при формуванні політики реінтеграції окупованих територій України.
Список літератури:
1. Ranke Leopold von. The Theory and Practice of History. Indianapolis–New York: The Bobbs–Merrill Company, Inc., 1973. 515 p.
2. Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Нью-Йорк: Книгоспілка, 1954. Т.1. 649 с.; Т.5. 687 с.
3. Колесник І.І. Ментальне картографування та професія історика: між реальним та уявленим. Український історичний журнал. 2012. № 5. С. 135–156.
4. Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII–початок ХХ століття): навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. Київ: Генеза, 2000.
5. Чеканов В.Ю. Географічний та хронологічний розподіл історичного матеріалу в романтичній історіографії ХІХ ст. (на прикладі “Французької революції” Т. Карлайла). Вчені записки Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Серія “Історичні науки”. 2020. Т. 31 (70). № 3. С. 196–202.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter