Державна політика в галузі охорони здоров’я на регіональному рівні є складовою частиною національної системи охорони здоров’я, яка забезпечує реалізацію стратегічних цілей держави у сфері здоров’я населення на місцях. Сутність регіональної політики полягає у адаптації державних програм та стратегій до конкретних соціально-економічних умов регіонів, враховуючи демографічну ситуацію, рівень захворюваності, кадровий потенціал медичних закладів та інфраструктуру. Такий підхід дозволяє забезпечити адресність державної допомоги, уникнути нерівномірності в доступі до медичних послуг та підвищити ефективність використання ресурсів [1, с. 55].
Важливою характеристикою регіональної політики є система взаємодії центральних і місцевих органів влади. Центральні органи (МОЗ, Кабінет Міністрів, НСЗУ) визначають стратегічні пріоритети, затверджують стандарти та фінансові рамки, тоді як регіональні департаменти та органи місцевого самоврядування забезпечують реалізацію цих програм з урахуванням місцевих особливостей. Політика на регіональному рівні також включає підвищення ролі громадськості та професійних асоціацій у процесі прийняття рішень. Громадські організації та пацієнтські спільноти виступають важливими суб’єктами моніторингу та контролю за якістю медичних послуг, що забезпечує прозорість та підзвітність управлінських рішень [2]. Реалізація державної політики у сфері охорони здоров’я в регіонах здійснюється через комплекс механізмів: інституційних, нормативно-правових, фінансово-економічних, організаційно-управлінських та соціально-комунікаційних.
До інституційних механізмів належить діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, які відповідають за розробку та впровадження регіональних програм охорони здоров’я, а також координацію роботи з Міністерством охорони здоров’я України (МОЗ). Нормативно-правові механізми демонструють єдність законодавчих актів, регіональних програмах і стратегій розвитку охорони здоров’я. В частині фінансово-економічних механізмів основним інструментом є Програма медичних гарантій, що реалізується через Національну службу здоров’я України (НСЗУ). Фінансування медичних послуг здійснюється за принципом «гроші йдуть за пацієнтом», що дозволяє регіональним закладам отримувати кошти залежно від обсягу наданих послуг. Організаційно-управлінські механізми працюють через системи моніторингу стану здоров’я населення, управління медичними кадрами, цифровізації процесів (eHealth), а також заходи щодо оптимізації мережі медичних закладів. До блоку соціально-комунікаційних механізмів належить взаємодія органів влади з громадськістю, пацієнтськими організаціями, професійними асоціаціями лікарів, що сприяє прозорості ухвалення рішень та врахуванню інтересів місцевих громад у сфері охорони здоров’я [3].
В Україні напрацьовано значний досвід реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я у різних регіонах. Заслуговує на увагу довід Київської, Львівської, Дніпропетровської областей: у Київській області у 2021 р. реалізована Програма розвитку та фінансування закладів охорони здоров’я Київської області на 2021-2023 роки, яка передбачала модернізацію медичного обладнання та підтримку центрів первинної медико-санітарної допомоги [4]; у Львівській області з 2019 р. діє Регіональна програма онкологічної допомоги населенню Львівщини, спрямована на ранню діагностику та доступ до сучасних методів лікування. Вона стала прикладом комплексного підходу до профілактики та лікування онкологічних захворювань [5]; у Дніпропетровській області реалізується Програма «Здоров’я населення Дніпропетровщини на 2021–2025 роки», яка передбачає заходи з боротьби із серцево-судинними захворюваннями, розвиток телемедицини та підтримку сільських амбулаторій [6].
Моделі організації управління охороною здоров’я на регіональному рівні в зарубіжних країнах різняться залежно від політичної системи, історичних традицій та рівня соціально-економічного розвитку країн. Найбільш показовими для України є приклади країн Європейського Союзу, США та Канади, які репрезентують різні підходи до балансування централізації та автономії регіонів у сфері медицини.
У Польщі система охорони здоров’я також базується на страхових засадах, однак управління здійснюється здебільшого через Національний фонд охорони здоров’я, який має регіональні відділення. Це дозволяє адаптувати політику до потреб окремих воєводств, хоча дослідники відзначають проблеми з нерівномірним кадровим забезпеченням і фінансуванням між регіонами [7].
Система охорони здоров’я у США характеризується високим рівнем децентралізації. Хоча федеральний уряд встановлює загальні рамки (наприклад, програми Medicare і Medicaid), саме штати визначають пріоритети розвитку, механізми фінансування та стандарти роботи регіональних лікарень. Такий підхід забезпечує гнучкість у врахуванні місцевих особливостей, проте спричиняє значні відмінності у доступності та якості медичних послуг між різними територіями.
Канада використовує змішану модель, у якій федеральний уряд через Canada Health Act встановлює єдині стандарти, тоді як провінції відповідають за організацію медичних закладів, кадрову політику та управління фінансовими потоками. Провінційні уряди мають значну автономію, що дозволяє враховувати місцеві потреби, водночас дотримуючись загальнонаціональних принципів доступності та безоплатності базових медичних послуг. [8]
Висновки. Дослідження вітчизняної практики свідчить, що реалізація державної політики у сфері охорони здоров’я на регіональному рівні має подвійний характер: з одного боку, створюються програми, що враховують специфіку місцевих потреб та ресурсів, а з іншого ‒ зберігається значна залежність від центральних органів влади. Такий підхід забезпечує єдність медичної системи, але зумовлює проблеми асиметричності між регіонами. Зарубіжний досвід показує, що ефективність управління значною мірою залежить від ступеня децентралізації та рівня залучення громадськості й приватного сектору. Механізми балансування між централізацією стандартів і гнучкістю регіональної політики можуть стати орієнтиром для України.
Перспективи удосконалення української регіональної політики в медицині полягають у поєднанні національних стратегічних цілей із місцевими ініціативами, посиленні фінансової автономії регіонів та запровадженні інноваційних форм партнерства. Це дозволить підвищити ефективність управління та забезпечити більш рівномірний доступ до медичних послуг.
Список літератури:
1. Лук’яненко В. І., Шевченко О. П. Регіональна політика у сфері охорони здоров’я: теорія та практика. Вісник публічного управління. 2020. № 4. С. 50–60.
2. Кузьменко О. В. Роль громадських організацій у розвитку системи охорони здоров’я. Аспекти публічного управління. 2021. Т. 9. № 5. С. 79–88.
3. Калашнікова, Л. В. (2019). Регіональна політика у сфері охорони здоров’я: напрями та механізми реалізації. Державне управління та місцеве самоврядування, (4), 85–92.
4. Київська обласна рада. (2021). Програма розвитку та фінансування закладів охорони здоров’я Київської області на 2021–2023 роки. https://kor.gov.ua
5. Львівська обласна рада. (2020). Регіональна програма онкологічної допомоги населенню Львівщини. https://lvivoblrada.gov.ua
6. Дніпропетровська обласна рада. (2021). Програма «Здоров’я населення Дніпропетровщини на 2021–2025 роки». https://oblrada.dp.gov.ua
7. Smarżewska, D., Wereda, W. S., Jończyk, J. A. (2022). Assessment of the Health Care System in Poland and Other OECD Countries Using the Hellwig Method. International Journal of Environmental Research and Public Health, 19(24), 16733. DOI:10.3390/ijerph192416733.
8. Ridic, G., Gleason, S., Ridic, O. (2012). Comparisons of Health Care Systems in the United States, Germany and Canada. Materia Socio Medica, 24(2), 112–120. DOI:10.5455/msm.2012.24.112-120.
_____________________________
Науковий керівник: Прямухіна Наталія Валентинівна, доктор економічних наук, професор, Донецький національний університет імені Василя Стуса
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter