У час стрімких трансформацій та суспільних змін особливої ваги набуває грамотне керівництво сферою фізичного виховання і спорту. Від того, наскільки вдало вибудувана система управління, залежить не лише рівень розвитку масової фізичної культури, а й формування здорового способу життя, що є запорукою життєвої сили нації. Організаційне середовище у цій галузі постає як складний механізм взаємодії правил, інституцій та традицій, які визначають напрям руху спортивної політики. Саме тут вирішується, чи стане спорт доступним і масовим, чи збережеться він лише як прерогатива окремих осередків [1].
Сучасне управління фізичним вихованням потрібно розглядати не як сухий адміністративний інструмент, а як потужний важіль суспільного розвитку. Його успіх визначається здатністю влади до діалогу з громадами, відкритістю до партнерства з освітніми закладами та спортивними організаціями, умінням гнучко реагувати на виклики часу й водночас залишатися вірним ідеалам чесності, прозорості та служіння громаді.
У науковій сфері [2; 4] інституції розглядаються як упорядкована система норм, правил і практик, що визначають спосіб взаємодії учасників суспільного життя. У сфері фізичного виховання та спорту вони проявляються у діяльності державних структур, органів місцевої влади, освітніх закладів і спортивних організацій, які формують простір можливостей для розвитку людини.
Особливого значення набуває концепція неоінституціоналізму, яка наголошує, що не лише формальні регламенти, а й культурні традиції, неофіційні домовленості та цінності визначають характер спортивної політики та рівень залучення громадян до активного способу життя.
Останні роки позначені істотними перетвореннями у сфері державного управління: децентралізація розширила можливості місцевих громад, цифрові інструменти наблизили владу до громадян, а підвищення вимог до відкритості посилило суспільний контроль. Водночас система, що регламентує управління фізичною культурою та спортом, і досі зберігає низку суперечностей: нестачу довіри до управлінських рішень, неоднорідність правових механізмів та обмеженість ресурсів у багатьох регіональних структурах [3].
У формуванні спортивної політики беруть участь центральні та місцеві інституції: Міністерство молоді та спорту, органи місцевого самоврядування, департаменти та відділи фізичної культури й спорту при обласних і міських адміністраціях. Однак нерідко спостерігається брак узгодженості між різними рівнями влади, що ускладнює розвиток масового спорту, модернізацію інфраструктури та підтримку здорового способу життя серед населення. Саме гармонізація дій усіх інституцій, їхня здатність працювати у спільному векторі й відкривати простір для партнерства з громадами та освітніми закладами, визначатиме майбутню результативність управління фізичним вихованням і спортом в Україні.
Місцеві органи влади стають основними провідниками змін у розвитку фізичного виховання та спорту, адже саме на рівні громади вирішується, чи матимуть мешканці доступ до сучасних спортивних майданчиків, секцій, програм фізичної активності та масових заходів. Сильні самоврядні інституції здатні створювати умови, за яких спорт перестає бути привілеєм окремих груп, а перетворюється на невід’ємний елемент щоденного життя громади [5].
Ефективне самоврядування у сфері спорту передбачає не лише фінансування чи адміністративний контроль, а й активну комунікацію з громадськістю: проведення консультацій, залучення громадських організацій та спортивних клубів до розробки стратегій, співпрацю з освітніми закладами для інтеграції фізичної культури у навчальний процес. Саме відкритий діалог між владою, спортивними інституціями та мешканцями дозволяє вибудувати систему, яка відповідає реальним потребам громади та сприяє довгостроковому розвитку.
Світова практика переконує, що ефективний розвиток фізичного виховання і спорту неможливий без злагодженої інституційної системи, яка поєднує державне регулювання з активною участю громадянського суспільства. Досвід низки країн Європи та світу може стати орієнтиром для вдосконалення української моделі.
Скандинавські країни (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія) відомі високим рівнем децентралізації у сфері спорту. Муніципалітети там відповідають за будівництво та утримання спортивної інфраструктури, підтримку місцевих клубів і секцій. У Фінляндії спорт інтегровано в освітній процес: школи та університети розглядаються як ключові центри фізичного виховання [1; 3].
Німеччина демонструє модель тісної співпраці держави зі спортивними федераціями та клубами. Тут поєднано інтереси професійного й масового спорту, що створює багаторівневу систему від дитячих секцій до національних збірних.
Велика Британія має централізовану модель із сильною роллю державних агенцій на кшталт Sport England, які фінансують і контролюють розвиток масового спорту, водночас стимулюючи партнерство з місцевими клубами.
Франція поєднує централізоване планування з розвиненою мережею спортивних асоціацій. Значна увага приділяється інклюзивності – забезпеченню рівного доступу до занять спортом для жінок, дітей, літніх людей та людей з інвалідністю.
Канада робить ставку на партнерство держави з громадськими та волонтерськими організаціями, що реалізують програми фізичної активності серед молоді й у віддалених громадах.
США мають децентралізовану систему, де провідну роль у розвитку спорту відіграють університети, приватні клуби й асоціації, а держава зосереджується здебільшого на підтримці олімпійських програм та великих спортивних заходів.
Отже, міжнародна практика показує: успішні моделі управління фізичним вихованням і спортом будуються на поєднанні державної підтримки з місцевою ініціативою, розвитку клубної системи, інклюзивності та інтеграції спорту в освітній простір [5].
На прикладі м. Суми можна простежити поступові зміни в інституційному середовищі управління фізичним вихованням і спортом. У місті діє програма розвитку спортивної інфраструктури, що передбачає реконструкцію стадіонів, облаштування сучасних майданчиків для масового спорту, створення умов для занять фізичною культурою у дворах та освітніх закладах. Важливим кроком стало впровадження механізму бюджету участі, завдяки якому мешканці мають можливість пропонувати й обирати проєкти, пов’язані з будівництвом та облаштуванням спортивних об’єктів. Це не лише сприяє розширенню доступу громадян до спорту, а й підвищує рівень довіри до місцевої влади. Зростання кількості спортивних клубів, поява секцій для дітей і молоді, реалізація проєктів для людей з інвалідністю та ветеранів війни засвідчують, що м. Суми крок за кроком формують стійку інституційну модель управління спортом, орієнтовану на інклюзивність та соціальну інтеграцію.
Аналіз розвитку інституцій управління фізичним вихованням і спортом в Україні показує, що ця сфера поступово трансформується від традиційного адміністративного підходу до сучасної моделі, зорієнтованої на прозорість, партнерство та участь громадян. Децентралізація відкрила громадам більше можливостей для реалізації спортивної політики, однак інституційні слабкості – правова фрагментарність, нестача ресурсів та недостатня координація між рівнями влади – залишаються серйозними викликами.
Список використаних джерел:
1. Дразіна (Долгієр) Є.В., Атаманюк С.І., Тодорова В.Г., Ігнатенко С.О. Теоретичні засади інновацій у сфері управління в підготовці фахівців з фізичної культури та спорту. Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського». OLYMPICUS. № 2. 2024. С. 73–81.
2. Конох А. П. Проблема покращення якості управління фізичною культурою спортом у регіонах шляхом підвищення компетентності фахівців фізичної культури і спорту. Сучасні практики та інновації у фізичній культурі та спорті : матеріали всеукраїнського науково-педагогічного підвищення кваліфікації, 3 березня – 13 квітня 2025 року. Львів – Торунь : 2025. С. 92-95.
3. Луняк В. Шляхи вдосконалення механізмів публічного управління у сфері цифровізації в контексті забезпечення інноваційного розвитку. Публічне управління: концепції, парадигма, розвиток, удосконалення. 2024, №9. С. 84-90.
4. Лісовська Л.С., Усик В.Ю. Стратегія розвитку сумської територіальної громади: виклики та можливості нового етапу. Економічні науки. «Регіональна економіка». 2023. №20(79). С. 146-157.
5. Стасюк Р. М., Король С. А., Бурла А. О., Сірик А. Є. Інтегральне моделювання спортивних результатів як інструмент цифровізації публічного управління у сфері фізичної культури і спорту. Педагогічна Академія: наукові записки. 2025. №20. https://doi.org/10.5281/zenodo.16758207.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter