Проблема діалогу культур Сходу-Заходу є особливо актуальною у наш час, оскільки світові інтеграційні процеси набувають з кожним роком все більшого значення. Цей діалог почався односторонньо з боку Заходу, який зацікавився культурами Сходу як певною екзотикою ще в добу Ренесансу. Мистецтво, і музично-хореографічне зокрема, стало невід’ємною складовою цього процесу, зумовивши появу цілої низки творів, у яких можна спостерегти взаємодію європейської та китайської культур у всьому розмаїтті їх проявів.
Інтерес європейців до історії та культури Китаю значно посилився у XVIст., внаслідок чого до країни прибули іспанці, голландці та португальці, які, на правах орендаторів, оволоділи китайською територією Макао. Разом з ними прибули християнські місіонери, насамперед єзуїти, що не лише привезли деякі технічні здобутки європейської цивілізації, але й займались детальним вивченням Китаю.
Відомо, що у 1690 році Китай відкрив для європейських торговельних кораблів порт Гуанчжоу, що, зокрема, дало можливість європейцям ознайомитися з прикладним мистецтвом цієї країни, представленим виробами з кераміки та порцеляни, меблями, тканинами тощо. Тогочасні європейці були вражені високою майстерністю китайських майстрів. Саме у цей час в європейській літературі та театральному мистецтві починають з’являтися сюжети, інспіровані темами та образотворчим мистецтвом Китаю.
У XVIII ст., в епоху Просвітництва, Китай в уяві європейців постає як ідеальна держава, в якій велика увага надавалася освіті та філософії. Європейські художники, письменники та композитори, які ніколи не були в Китаї, але натхненні його культурою, починають використовувати у своїх творах китайські образи та сюжети. Мода на китайське мистецтво, що спочатку проявлялася у предметах побуту й оформилась у стиль «шинуазрі», згодом проникла і в європейську музичну культуру у вигляді різноманітних стилізацій під «китайський стиль».
Багатьма дослідниками зазначено, що в європейському мистецтві XVII-XVIII століть китайська тема найяскравіше була представлена саме в театрі, оскільки, відповідно до естетики шинуазрі, тогочасні п’єси, балети й опери часто створювались на казкові китайські сюжети, що цілком відповідало естетиці й духу епохи Просвітництва.
Одним із перших втілень китайської умовно-екзотичної тематики стала semi-опера «Королева фей» видатного англійського композитора епохи бароко Генрі Перселла, написана митцем у 1692 році. «Королева фей» - це п’єса, більшу частину якої виконують драматичні актори. Що стосується музики і танцю, то кожен акт вистави завершується великим дивертисментом, що складається з хорів, танців, співу, та не має до самої дії ніякого відношення. Його ґенезу треба шукати в англійських придворних "масках" - розкішних феєричних виставах, популярних в Англії у XVI і XVII ст. Це були складні театральні постановки, що вміщували елементи та комбінації танців, музики, співу, драми, пантоміми й маскараду, прославляючи водночас короля та його придворних. У п’ятому акті опери «Королева фей» на сцені раптово з’являється китайський сад, що виступає символом Едему. Саме на цій ноті і завершується опера, у якій образ прекрасного саду став музичним втіленням стилю шинуазрі.
Одним із найпопулярніших китайських сюжетів у європейському театрі, починаючи з першої половини XVIII ст., є історія про Турандот – жорстоку принцесу, яка вбивала всіх своїх обранців. Вперше вона з’явилася на європейській сцені у Парижі в 1729 році в комічній опері «Китайська принцеса» французького драматурга Лесажа. Сам сюжет про Турандот насправді є умовно китайським, оскільки він відомий за збіркою персидських і арабських казок «Тисяча і одна ніч». Цей самий сюжет Лесажа згодом використав італійський драматург Карло Гоцці, написавши п’єсу-казку Турандот (1762).
Ще одними відомим китайським сюжетом є історія про імператора Лі Вана, якого спас один з його міністрів. На цей сюжет італійський композитор Б.Галуппі у 1753 році написав оперу під назвою «Китайський герой». Як зазначають дослідники, у XVIII ст. було створено 20 опер, в основу яких покладено згадану вище історію. До списку театральних вистав на китайську тематику треба також додати опери Х.В. Глюка («Китаянки») та Дж. Паізієлло («Китайський ідол»), які викликали низку наслідувань.
Коли йдеться про хореографічне мистецтво, то треба згадати цілу низку французьких балетів з китайськими назвами на кшталт «Китайська пастушка», «Мандарин», «Галантний Китай», «Маскарад короля Китаю», «Китайське весілля», «Китайський власник» та інші. Це були переважно балети-пантоміми, що поєднували елементи пантоміми, характерного танцю та класичного балету, у яких кожен із зазначених компонентів сприяв розкриттю емоційного стану та сюжету вистави. До цього списку треба також додати балети-пасторалі, що зображували ідеалізоване селянське життя на лоні природи з умовно китайським колоритом.
Крім самих сюжетів у виставах використовувались стилізовані китайські костюми у стилі шинуазрі, елементи китайського декору у декораціях. Щодо музичної складової цих опер та балетів, то вона також відзначалась умовною стилізацією під «китайську музику» загалом на рівні використання деяких прийомів гри й тембрів (гра струнних на піцикато, звучання трикутника). Щодо ладових особливостей китайської музики, зокрема пентатоніки, то в європейській культурі до ХІХ ст. її не використовували, вважаючи надто незрозумілою. На думку відомого французького композитора Г.Берліоза, китайська музика якби існувала взагалі, то була би подібною до французької. Але «народи Сходу називають музикою те, що ми назвали б шумом» [с. 68].
У ХІХ ст., крім вже згаданої історії про Турандот, в європейському музичному театрі з’являється низка нових сюжетів, що висвітлюють китайську тему. Одночасно композитори намагаються цитувати китайську мелодику, використовують східні звукоряди, пентатоніку.
У першій половині ХХ ст. діалог Схід-Захід виходить на новий рівень у світовій музичній культурі. Цьому посприяла взаємодія інструментальної музики і драматичного театру. У згаданому контексті слід виділити одноактний балет-пантоміму «Чудесний мандарин» видатного угорського композитора Б.Бартока, створений митцем у 1924 році на лібрето Меньхерта Лендела. Сюжет твору узятий з китайської казки про китайського мандарина (чиновника), який заблукав у бандитському районі великого західного міста. Будапештський театр відмовився ставити балет через складність і новизну його музичної мови, оскільки вистава за своїм змістом і музичним вирішенням є близькою до естетики експресіонізму.
Одним із найвідоміших творів на китайську тематику є опера «Турандот» видатного італійського композитора Дж. Пуччіні за п’єсою К.Гоцці. Використання китайської мелодики та автентичних китайських інструментів у виставі стало одним із засобів розширення виразових можливостей європейської музики, її збагачення музичною мовою китайської культури.
Література
Carner, M. (1944), "The exotic element in Puccini", Of men and musik, Williams, London, UK, pp. 66-89.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter