Одним із ключових питань функційно-семантичної граматики є вивчення поширювачів речення, серед яких адвербіативи займають особливе місце. Ці одиниці не лише модифікують або доповнюють предикат, а й відіграють роль у семантичному розгортанні висловлення, виявляючи темпоральність, локативність, каузальність, інструментальність, умовність тощо.
Як зазначає І. Джочка, «історично адвербіатив демонструє високу динаміку розвитку. Він виступає одним з найпродуктивніших та найрухоміших поширювачів, постійно поповнюючи свій склад новими утвореннями. Така лексико-граматична активність зумовлена не лише лексичною відкритістю категорії, а й її тісним зв’язком з комунікативними потребами мовця – насамперед, із потребою точного, варіативного опису обставин дії» [2, с. 88]. Саме завдяки своїй здатності семантично деталізувати ситуацію, адвербіативний компонент часто стає структурним ядром поширення, що активно модифікує предикат, розширює смисловий простір висловлення та актуалізує семантичні ролі в реченні.
З особливою експресивно-стилістичною силою художня мова актуалізує адвербіативні поширювачі різних семантичних груп, серед яких найбільш частотними виявляються темпоральні та локативні синтаксеми, що функціонують як ключові адвербіативні поширювачі речення. Вважаємо, що саме ці різновиди адвербіативів посідають провідну позицію у структуруванні просторово-часової рамки висловлення, формуючи когнітивний каркас ситуації, яку мовлення прагне змоделювати.
Як підкреслює П. Білоусенко, темпоральні поширювачі, супроводжуючи предикат, виконують роль смислових конкретизаторів тривалості дії або процесуального стану, розгортаючи її у відповідних часових площинах. Так, у межах лінгвістичної категорії темпоральності, яка охоплює багатоманітні мовні засоби вираження часових відношень, адвербіатив виступає як автономна, хоча й залежна від вербатива одиниця, що уточнює або навіть зумовлює інтерпретацію предикативної дії [1, c. 52].
На нашу думку, з позицій морфології ядром темпоральності традиційно вважається час вербатива; однак саме адвербіативи часу, перебуваючи у синтаксичному зв’язку з ним, виконують функцію семантичного поглиблення – вони розмежовують фази, межі, частотність і тривалість дії, забезпечуючи гнучке моделювання темпорального контексту висловлення.
Розгляньмо речення А по Петрі через Івана з Дарусею знову стало село з ніг на голову: Варвара, до якої припечаталось прізвисько Злодійка, мало не від хати до хати носила новину – аж давилася від нетерплячки (М. Матіос). Так, компонент по Петрі через Івана репрезентує ситуативну часову локалізацію, характерну для народної хронологічної системи. Він сформований через комбінацію іменних одиниць (Петро, Іван) та прийменникових зв’язків (по, через), що репрезентують відносний, календарно маркований час. Як бачимо, темпоральний адвербіатив тут не просто уточнює, коли сталася подія, а формує часову рамку інтерпретації ситуації: саме після визначених (і соціально навантажених) подій. Таким чином, він виступає функційним ядром часової організації висловлення. Наступний компонент від хати до хати є просторовим поширювачем з динамічною орієнтацією. Вона вказує не лише на локалізацію дії в межах села, але й на її поступовість, повторюваність та широту охоплення. Це дозволяє розглядати адвербіатив не лише як статичний локатив, а як структуру з послідовною локативною векторністю. У структурі речення він поширює предикат носила новину, розгортаючи динаміку дії в просторі. Така модель реалізує семантику інформаційного поширення, що набуває важливого прагматичного значення: не просто передавала, а перенасичувала простір новиною. Можемо констатувати, що обидва аналізовані адвербіативи виконують структуротворчу функцію, без якої предикати втрачають комунікативну завершеність.
Отже, адвербіативи виявляють високий семантичний потенціал як системні поширювачі предикативної структури. Темпоральні та локативні адвербіативи, зокрема, демонструють здатність формувати когнітивний фрейм ситуації, забезпечуючи глибоку інформаційну насиченість висловлення. Таким чином, адвербіатив постає як функційно центральна одиниця семантичного розгортання речення.
Список літератури:
1. Білоусенко П. І. Походження словотвірних моделей обставинних прислівників у східнословʼянських мовах. Філологічні студії. Науковий вісник Криворізького державного педагогічного університету. Вип. 9. 2013. С. 52–66.
2. Джочка І. Ф. Особливості функціонування граматичних омонімів де і куди в українській мові. Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: серія «Філологія». Вип. 4. Острог, 2018. С. 86–91.
3. Мироненко О. В. Лексично оказіональні прислівники як репрезентанти увиразнення сучасної української літературної мови. Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер. : Лінгвістика. 2014. Вип. 21. С. 78–82.
4. Степаненко М. І. Валентність каузального поширювача і її зв’язок із семантичною та формально-граматичною структурою речення. Вісник Запорізького державного університету. Вип. 3. Запоріжжя, 2001. С. 128–135.
5. Корпус української мови. URL: http://www.mova.info/corpus.aspx (дата звернення: 06.06.2025).
_______________________
Науковий керівник: Воробець Олексій Дмитрович, кандидат філологічних наук, доцент кафедри загального та германського мовознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter