Правова держава покликана через механізми правотворчості й діяльність компетентних органів державної влади забезпечувати належний рівень життя кожній особі, яка в силу певних обставин потребує опіки, а також створювати сприятливі умови для її всебічного розвитку. Інститут опіки є інтегральним елементом правової системи кожної демократичної держави та репрезентує рівень правосвідомості суспільства у ставленні до осіб, які потребують соціального та правового захисту. Ефективність реалізації покладених на нього завдань безпосередньо залежить від загального рівня соціально-економічного розвитку держави, а також дієвого нормативно-правового регулювання.
На сучасному етапі особливої наукової значущості набуває питання дослідження правової природи опіки та особливостей її встановлення щодо дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, а також повнолітніх осіб з обмеженою цивільною дієздатністю. Темі інституту опіки присвячено праці таких вітчизняних науковців, як І.А. Бірюков, Г.М. Бойченко, В.С. Гопанчук, О.В. Дзера, А.О. Дутко, Г.А. Магдесян, Х.В. Майкут, Л.Ю. Міхеєва, С.Є. Морозова, К.А. Неволін, А.М. Нечаєва, Н.Я. Рудий, В.І. Сінайський та ін. Проте, низка як теоретичних, так і прикладних аспектів залишається недостатньо дослідженою. Відсутнє єдине бачення щодо системного місця інституту опіки в законодавчому полі України, а також актуальною залишається потреба у формуванні науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення чинного правового регулювання у цій сфері. Інститут опіки є однією з найдавніших та усталених забезпечення реалізації й захисту особистих немайнових і майнових прав та законних інтересів малолітніх і неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які через стан здоров’я не спроможні самостійно здійснювати свої права й виконувати обов’язки. У дохристиянський період в Київській Русі відносини опіки регулювались виключно правовими звичаями, виробленими віковим життям народу. За звичаєм опікунами ставали близькі родичі та оскільки майно належало усьому роду, здебільшого опікун не був зв’язаний з підопічним майновими повинностями, в обов’язки входило лише належне виховання опікуваного. Першу письмову згадку про призначення опіки знаходимо у «Повісті минулих літ»: «Помер Рюрик і передав княжіннє своє Олегові, що належав до племені варязького, доручивши йому сина свого Ігоря, був бо той ще малою дитиною». З прийняттям «Руської Правди» норми інституту опіки стали більш чіткими, досконалішими та формально визначеними. Ст. 99 Просторової редакції «Руської Правди» описує загальні засади встановлення опіки в Київській Русі. Якщо батько за життя не залишав заповіту, - вступала в дію ця норма. Нею встановлювалось, що в разі смерті батька, дітей, які не можуть про себе подбати, разом з рухомим та нерухомим майном передати під опіку ближчому родичу. Передача майна опікуваного мала відбуватись при свідках. В Галицько-Волинському князівстві зустрічаємо приклад встановлення опіки малолітнім синам князя Романа та Казимира ІІ шляхом укладення міжнародного договору, відповідно, з Угорщиною та Польщею. Очевидно, такі високопоставлені та впливові опікуни могли більш ефективно здійснювати опіку. Ще однією вдалою кодифікацією стали «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. З’являється норма Хелмінського права, за якою «діти чоловічої статі з 14 років, а дівчата з 12 можуть вимагати призначити вибраного ними самими опікуна». Отже, хоча існували різні підстави покликання до опіки в будь-якому разі як опікуни, так і піклувальники призначалися державною владою.
Література:
1. Конституція України: Закон від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996
2. Рудий Н. Я. Інститут опіки і піклування в Україні: історико-правове дослідження: монографія / 2019. - 216 с.
___________________________
Науковий керівник: Голобородько Наталія, викладач юридичних дисциплін
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter