Історичні простір і час утворюють матрицю сучасного сприйняття науково-історичної інформації. Так було не завжди чи, точніше, було не зовсім так. Скажімо, в античні часи інформація про минуле могла подаватися майже без посилань на хронологію, без постійного залучення даних про ситуацію в регіонах тієї чи іншої країни. Історичні ситуації натомість вважалися більш залежними від особистостей та їх чеснот. Тепер же така інформація буде апріорі розцінюватися як неповна, недостатня.
Поступове опанування часу і простору істориками супроводжувалося виділенням структурних елементів, з яких вибудовувалася координатна система історичного знання – епох та регіонів. Якщо перші були виділені ще в добу Відродження, і структурування історичного часу сталося відносно рано, то виділення історичних регіонів багато в чому залежало від розвитку такої дисципліни, як регіоналістика [1, c. 15–21]. Адже справа не лише в тому, щоб переповісти хід подій у певній місцині, але й у тому, щоб: по-перше, виділити її як самодостатній вузол з окремим (“локальним”) набором причинно-наслідкових зв’язків. Навколо такого вузла події настають і групуються внаслідок набуття ним властивостей “центру подій”. По-друге ж, справа у тому, щоб визначити зв’язок подій минулого з теперішньою ситуацією на даній території.
Це вимагало створення нового контексту викладу, де історична ситуація уже не будувалася просто як опозиція столиці і провінцій (тодішніх). Раніше в наративі особистості–учасники подій проходили через регіон, більш нічим не цікавий: так, під час громадянських війн у Римі в І ст.до н.е. Цезар перетнув Рубікон (північна Італія), узяв під контроль місто Рим (столиця), далі висадився в Іллірії (Балканський півострів), але регіональна ситуація у викладі істориків скрізь – лише тло для його дій [2, c. 11–15; 3]. Чому? Тому що римський сенат і його політична позиція були важливішими для боротьби за владу над державою в цілому. Таким чином, і столичний регіон теж розглядався не як регіон, а тільки як центр держави.
Лише у феодальному суспільстві з властивою йому тенденцією до роздробленості регіони вперше стали набувати значення. Спочатку це було значення периферійного чинника впливу на події у державі в цілому, пізніше ж ситуація в регіоні починає бути цікавою сама по собі і вимагати постійної уваги до себе. Держава відтоді припиняє сприйматися суто як “центр”, навколо якого регіони з’являються в дискурсі лише коли в них щось трапляється – відтепер вона розглядається як полірегіональна структура, стан інтегрованості якої залежить саме від регіонів: так, анжуйські графи Плантагенети у ХІІ ст. спромоглися стати англійським королями завдяки тому, що регіони у феодальній Європі перетворилися на постійний чинник впливу [4, p. 132–144]. Кар’єра Плантагенетів в Англії була не наслідком авантюри якогось одного шибайголови, а навпаки, сполученням обставин, кожна з яких укладалася в систему правовідносин між королівською владою і феодальними володарями на місцях, причому жодного разу вона не спричинила правопорушення. Історія піднесення Плантагенетів уже не була ні історією авантюри, ні історією виступу провінції проти центру (тим більш, Анжу у Франції, а Англія за морем). Відтоді історики мусили враховувати правову ситуацію, яка випереджала звичні стандарти історичного наративу.
Таким чином, розвиток сприйняття та відображення історичного простору в науковому дослідженні наслідував схемі, вже реалізованій при створенні стандарту репрезентації історичної епохи. В структурі епох виділялися моменти піднесення, розквіту, занепаду тощо, по відношенню до яких події отримували адресацію (“на початку”, “в кінці епохи” і т. і.) та оцінну характеристику. Як і епоха, історичний регіон виділявся не просто за ознакою відповідності адміністративному устрою в певний час, а як територія, що тяжіла до певного центру чи до повторюваної ситуації епохи. Вони вносили коригуючи поправки до сприйняття регіону, який ставав історичною величиною і набував значення понад свій адміністративний статус. Так були виділені території розселення та поширення, спірні території, зони взаємовпливів, фронтири та інші невідповідні декларативним призначенням сучасників поділи простору.
Список використаних джерел:
1. Дергачев В.А., Вардомский Л.Б. Регионоведение. Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. 463 с.
2. Цезарь Гай Юлий. О гражданской войне. Записки Юлия Цезаря и его продолжателей. [б.м.]: День, 1991. С. 5–100.
3. Светоний. Жизнь двенадцати цезарем. Москва: Художественная література, 1990. 255 с.
4. Bloch Marc. Feudal Society. London–New York: Routledge, 1965. Vol.2. Social Classes and Political Organization. 231 p.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter