Поняття «експресивність» сучасні лінгвісти трактують досить широко, вбачаючи в ній сукупність семантико-стилістичних ознак одиниць мови, які забезпечують її здатність виступати в комунікативному акті засобом суб’єктивного вираження ставлення мовця до змісту чи адресата мовлення.
У наукових дослідженнях висвітлено різні аспекти поняття експресивності: лінгвістичний, лексикологічний, лінгвостилістичний, соціолінгвістичний, психолінгвістичний. Зацікавлення мовознавців проблемою експресивності не випадкове, воно логічно підготовлене становленням лексикології як науки. Категорія експресивності стала об’єктом наукових зацікавлень дослідників тоді, коли номінативний лексичний склад мови був повністю опрацьований. А перші теоретичні дослідження цієї категорії належать швейцарському мовознавцю Ш. Баллі. Вивченню експресивності присвячені праці таких вітчизняних дослідників: В. Чабаненка, В. Ковальова, Д. Ганича, І. Олійника та ін. Систему експресивних мовних елементів прийнято трактувати як стилістику ресурсів, яка з певного особливого погляду описує експресивні можливості тих одиниць мови, які розглядаються у фонетиці, лексикології, словотворі, фразеології, морфології й синтаксисі.
У лінгвістиці простежуються різні спроби класифікувати засоби експресивізації, проте найбільш детальною, на нашу думку, є систематизація експресивних засобів, запропонована В. Чабаненком [3]. Часто дослідники звертаються також і до класифікації В. Ковальова [2].
За В. Чабаненком, основну роль інтенсифікаторів виразності виконують одиниці різних мовних рівнів, але не всі ці рівні за кількісним і якісним параметрами однаково співвідносяться з певними інтенсифікаторами. Мовознавець зауважує, що експресивні лексичні, фразеологічні, словотвірні, фонетичні та граматичні (морфологічні й синтаксичні) елементи, підтримувані багатьма генетично неоднорідними чинниками, але об’єднані спільністю семантичної функції, зміцнюють мовну будову на всіх її структурних ярусах. Цьому сприяють також інтенсивне міжстильове взаємопроникнення експресивних засобів, їх структурна взаємозумовленість і функціональна активність [3, с. 56]. Дослідник робить висновок про те, що експресивність у сучасній українській мові забезпечують: 1) мовноструктурні засоби (звуковий склад слова, семантика, афікси, частки, наголос, інтонація, порядок слів тощо); 2) різноманітні способи й прийоми стилістичної обробки мовних елементів (алітерація, асонанс, розтягування звука, трансформація усталеної форми, транспозиція граматичних категорій тощо); 3) застосування стилістичних фігур (акромонограми, ампліфікації, антитези, градації, еліпса, каламбуру, оксюморона, плеоназму, повтору); 4) використання тропів (метафори, гіперболи, парафрази тощо) [3, с. 57].
У працях В. Ковальова, присвячених вивченню експресивних засобів художньої мови, запропонована типологія мовних образів, спроєктована на загальномовну, літературну норму, на правомірність тощо. Так, «перший тип мовних образів пов’язаний із порушенням звичайних сфер уживання лексичних одиниць» [2, с. 8]. «Другий тип мовних образів також пов’язаний із порушенням норм мови, але вже не з відбором норми, а з її створенням» [2, с. 9]. Натомість «третій тип мовних образів не пов’язаний ні з відбором норми, ні з її створенням. Для образів цього типу також характерна певна незвичність, що порушує автоматизм мови. Але якщо в першому типі йдеться про самі експресивні оказіональні факти мови, а в другому – про оказіональність у створенні нових фактів, то в третьому – про експресивне використання фактів узуальних, яке спостерігається тільки в навмисно підкресленому й більш-менш гостро обіграному їхньому вживанні. У першому й другому типах експресивними є самі факти мови, а в третьому – експресія виявляється в прийомах їхнього використання [2, с. 13].
Оскільки експресивність може бути притаманна одиниці будь-якого рівня мови, то, на нашу думку, логічною є класифікація експресивних засобів відповідно до рівнів мовної структури, що передбачає виділення таких видів експресивних засобів, як:
1) фонетичні (звукові повтори, алітерації, паронімія, парономазія, звуконаслідування, звуковідтворення, фонетична екзотичність слова, наявність специфічних звукосполук); 2) лексичні (синонімія, омонімія, антонімія та паронімія; використання іншомовних слів, запозичень, росіянізми; неологізми, авторські новотвори, оказіоналізми та застаріла лексика; терміни, професіоналізми; діалектна лексика; розмовно-побутова лексика, жаргонізми, арготизми); 3) стійкі звороти, зокрема фраземи з ідіоматичним значенням; прислів’я, приказки; крилаті вислови); 4) словотвірні – афікси суб’єктивної оцінки (демінутивні суфікси, префікси, аугментативні суфікси); осново- та словоскладання); 5) морфологічні (іменники у складі сегментних конструкцій; субстантиви спільного роду, значення яких виражає експресивні відтінки; стягнені та нестягнені форми прикметників; ступені порівняння, нанизування прикметників; слова категорії стану та імперативні форми; експресивні можливості часток, вигуків та їх форм); 6) синтаксичні (окличні, питальні та спонукальні речення; звертання, конструкції з чужим мовленням та діалогічне спілкування; вставні, вставлені та приєднувальні конструкції; нанизування однорідних членів речення; незакінчені, обірвані речення; паралельні конструкції, що змістовно наближаються до афоризмів).
Окрім того, цілком умотивованим є залучення до основних засобів експресивізації таких стилістичних прийомів, як: стилістичні фігури (еліптичні конструкції, анафора, епіфора, повтор, ампліфікація, градація, тавтологія, антитеза, асиндетон, парцеляція, полісиндетон, плеоназм, лейтмотив, риторичні запитання, запитання-відповіді) і тропи (порівняння, метафора, метонімія, синекдоха, епітети, літота, персоніфікація, гіпербола, алегорія, перифраз, іронія, уособлення).
Важливу роль у реалізації експресивної функції відіграє також контекст. Адже перцепція останнього – це складний, багатогранний процес і результат мовленнєвої діяльності читача або слухача, спрямованої на розуміння поглядів, думок, почуттів та емоцій автора, з урахуванням того, що будь-яке експресивне висловлення виявляє вираження певної позиції мовця до інших комунікантів, тобто його вербальну егоцентричність.
Отже, експресивний текстовий простір стимулює насамперед певна лексична підсистема. Порушення звичних норм семантичної сполучуваності слів, залучення експресивних лексем до фігуральних і тропеїчних структур зумовлюють оновлення емоційно-експресивних вражень, набуття фондовими експресивами нових семантичних відтінків чи експресивізацію нейтральних лексем. Контекст завжди забезпечує умови для самобутньої авторської інтерпретації емотивно-оцінних значень. Існує тісний, безпосередній зв’язок між семантикою експресивних слів та їхніми стилістичними функціями, які надають творам оригінальності, забезпечують суб’єктивізацію ідіостилю автора.
Література
1. Ковальов В. П. Виражальні засоби українського художнього мовлення. Херсон : Херсонська міська друкарня, 1991. 125 с.
2. Чабаненко В. А. Стилістика експресивних засобів української мови. Запоріжжя : Вид-во ЗДУ, 1993. 216 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter