Паризька мирна конференція 1919–1920 рр. збиралась як масштабний міжнародний форум за участю представників 27 держав, проте ключова роль у визначенні архітектури повоєнного устрою належала виключно країнам-лідерам Антанти. Саме це вузьке коло держав мало вирішальний голос, що де-факто зумовило хід переговорного процесу та ідеологічну спрямованість прийнятих рішень. До другої категорії учасників належали країни, що перебували у стані війни з Німеччиною або розірвали з нею дипломатичні відносини, зокрема новоутворені суб’єкти міжнародного права, такі як Польща, Чехословаччина та Югославія. Особливу, третю групу формували представники країн, які не мали офіційного міжнародного визнання з боку великих держав і, відповідно, були позбавлені повноправного статусу. Діяльність делегацій цієї групи, до якої входила місія УНР та представники інших державних новоутворень на теренах колишньої Російської імперії, обмежувалась засобами непрямого дипломатичного впливу: поданням офіційних нот, меморандумів і заяв до керівних органів конференції, а також проведенням неформальних консультацій із членами провідних делегацій.
Ключова проблематика Паризького дипломатичного форуму зосереджувалась на конструюванні нової архітектури міжнародних відносин, здатної забезпечити тривалий мир у повоєнний період. Пріоритетними завданнями конференції були розробка та імплементація мирних договорів із державами Четверного союзу, що передбачало масштабну демілітаризацію Німеччини та створення надійної системи колективної безпеки для запобігання повторній агресії. Порядок денний охоплював комплексне врегулювання територіальних суперечок, перегляд колоніального статусу володінь, встановлення обсягів репарацій та делімітацію нових державних кордонів у Європі в поєднанні з ініціативами щодо загального роззброєння. Особливе місце в дискусіях посідало «російське питання», розв’язання якого вважалось необхідною передумовою для формування цілісної глобальної системи стабільності.
Фундаментальною ідеологічною основою діяльності конференції стала програма мирного врегулювання президента США Вудро Вілсона, відома як «14 пунктів». Ця концепція базувалась на принципах політичної рівності, справедливості та визнанні права націй на самовизначення, що мало на меті демократизацію міжнародних відносин та заміну таємної дипломатії відкритим міждержавним діалогом.
На початковому етапі функціонування Паризької мирної конференції ключовим керівним органом виступала Рада десяти, до складу якої входили глави урядів та міністри закордонних справ Великої Британії, Франції, Італії, Японії, а також президент США. Проте з другої половини березня 1919 р. відбулась трансформація управлінської структури: процес ухвалення стратегічних рішень перейшов до компетенції Ради чотирьох. Діяльність цього органу зосереджувалась у форматі неофіційних нарад лідерів США, Великої Британії, Франції та Італії, що фактично монополізували право визначати повоєнний світовий устрій.
Трансформація Ради десяти у формат Ради чотирьох у березні 1919 р. була продиктована критичною необхідністю подолання бюрократичної інерції та прагненням лідерів провідних держав монополізувати процес прийняття стратегічних рішень. Звуження кола учасників до голів урядів Великої Британії, Франції, Італії та президента США дозволило проводити засідання в конфіденційній обстановці, що пришвидшило узгодження суперечливих територіальних питань, проте суттєво віддалило процес від декларованих принципів публічної дипломатії.
Для українських національно-державних інтересів така зміна управлінської структури мала здебільшого деструктивні наслідки, оскільки так звана Велика четвірка розглядала українське питання крізь призму власних геополітичних розрахунків. Зокрема, прагнення Франції створити потужний антибільшовицький заслін у Східній Європі у формі сильної Польщі призвело до того, що Рада чотирьох фактично легітимізувала польську окупацію Східної Галичини. Відсутність офіційного визнання делегацій УНР та ЗУНР суб’єктами переговорного процесу в межах вузького складу Ради зумовила ігнорування права українського народу на самовизначення, що зрештою закріпило розподіл українських земель між сусідніми державами за підсумками повоєнного врегулювання.
Аргументація Вудро Вілсона ґрунтувалась на проголошеному ним принципі самовизначення народів, проте стосовно України цей підхід виявився непослідовним. Американська адміністрація тривалий час розглядала територію колишньої Російської імперії як єдиний економічний та політичний простір, схиляючись до ідеї її демократичної федералізації. Вудро Вілсон, попри симпатії до національних рухів, уникав офіційного визнання УНР, побоюючись надмірного роздроблення Східної Європи, що, на його думку, могло посилити позиції Німеччини або сприяти поширенню більшовизму. Українське питання для США залишалося похідним від «загальноросійської» проблеми та необхідності стабілізації регіону.
Позиція Великої Британії, представлена Девідом Ллойд Джорджем, була більш прагматичною та часто входила у суперечність із французьким прагненням до максимального посилення Польщі. Британський прем’єр висловлював побоювання, що включення суто українських територій до складу Польської держави закладе міну сповільненої дії під стабільність нової Європи. Саме з ініціативи британської сторони (зокрема лорда Керзона) 8 грудня 1919 р. була запропонована демаркаційна лінія – так звана «лінія Керзона» – як тимчасовий східний кордон Польщі. Вона загалом відповідала етнографічній межі розселення поляків, залишаючи східноукраїнські землі (за винятком Галичини) поза польською адміністрацією. Проте цей проект не передбачав створення незалежної України, а розглядався як спосіб розмежування сфер впливу між Польщею та майбутньою «білою» чи «червоною» Росією.
У роботі Паризького дипломатичного форуму брала участь об’єднана українська делегація, стратегічною метою якої була міжнародна легітимізація незалежності соборної УНР та інтеграція держави у тогочасну геополітичну систему координат. Керівництво Директорії розглядало конференцію як вирішальний інструмент правового закріплення суб’єктності України на світовій арені. З цією метою 29 грудня 1918 р. була сформована повноважна Надзвичайна дипломатична місія, покликана представляти консолідовані інтереси українських земель та обстоювати право народу на державне самовизначення в межах мирного врегулювання [2, оп. 1, спр. 6, арк.2–3]. Делегацію очолив представник УСДРП Г. Сидоренко. Водночас із середини січня 1919 р. В. Чехівський розпочав роботу над формуванням її персонального склад [1, т. 1, с. 166].
Список літератури
1. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: В 7 т. / Українська Науково-Історична Бібліотека в Скрентоні. Скрентон, 1962. Т. 1. 245 с.; 1963. Т. 2. 248 с.; 1963. Т. 3. 276 с.; 1964. Т. 4. 352с.; 1964. Т. 5. 248 с.; 1965. Т. 6. 247 с.; 1966. Т. 7. 432 с.
2. Центральний державний архів вищих органів України (далі – ЦДАВО України), ф. 3696 – документи про участь делегації УНР в роботі Паризької мирної конференції 1919 р.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter