Актуальність теми. Тема виступу є актуальною з огляду на її історико-наукове та інституційне значення. Лисенківщина в 1930–1950-х рр. стала не лише напрямом агробіології, пов’язаним з ім’ям Трохима Лисенко, а й механізмом системної перебудови радянської науки відповідно до ідеологічних настанов сталінської доби. У межах цього процесу наукова дискусія поступово була замінена адміністративним санкціонуванням «єдино правильної» теорії спадковості, що спричинило інституційне витіснення класичної генетики та трансформацію структури академічних установ (Joravsky, 1970; Krementsov, 1997; Roll-Hansen, 2005). Таким чином, лисенківщина постає як приклад формування режиму знання, у якому критерії істинності визначалися політичною доцільністю.
Актуальність проблеми зумовлена також необхідністю переосмислення меж взаємодії науки та ідеології в тоталітарних системах. Дослідники наголошують, що причиною явища був не лише персональний вплив Лисенка, а й підтримка його концепцій партійно-державним апаратом, що забезпечив їх інституційну монополізацію та обмеження наукового плюралізму (de Jong-Lambert & Krementsov, 2011; Shevchenko, 2010). Репресивні та адміністративні механізми, застосовані проти генетиків, засвідчили вразливість радянської наукової системи до ідеологічного контролю та залежність академічної автономії від політичної кон’юнктури.
Додаткового значення темі надає сучасний науковий контекст. У світлі досліджень з епігенетики та фенотипової пластичності відбуваються спроби критично переоцінити окремі положення лисенківської агробіології, не ототожнюючи їх із політичним режимом, у межах якого вони функціонували (Jablonka & Lamb, 2005; Laland et al., 2015; Flegr, 2021). Це актуалізує потребу чіткого історичного розмежування між емпіричними питаннями біології та інституційно-ідеологічними механізмами їх легітимації в СРСР. Відтак аналіз лисенківщини як інституційного режиму знання дозволяє не лише реконструювати специфіку радянської моделі науки, а й окреслити загальні ризики політичної монополізації наукової істини.
Мета дослідження полягає в аналізі лисенківщини як інституційно-ідеологічного режиму наукового знання в СРСР 1930–1950-х рр. через з’ясування механізмів її формування, державної легітимації та інституційного закріплення в системі радянської науки. Особлива увага приділяється тому, яким чином концепції, пов’язані з діяльністю Т. Д. Лисенко, були трансформовані з предмета наукової полеміки в нормативно обов’язкову доктрину, що визначала структуру біологічних досліджень і межі академічної автономії.
Формування режиму. У 1930-х рр. становлення лисенківщини відбувалося в контексті сталінської модернізації, колективізації та форсованої перебудови аграрного сектору. Прагнення до швидких прикладних результатів у сільському господарстві створило сприятливе середовище для концепцій, що декларували можливість прискореного підвищення врожайності без тривалих селекційних програм. У цих умовах відбулося інституційне піднесення Т. Д. Лисенко, чиї агробіологічні підходи були підтримані партійно-державним апаратом і представлені як «пролетарська» альтернатива «буржуазній» генетиці (Krementsov, 1997; Roll-Hansen, 2005). Поступово наукова полеміка щодо проблем спадковості була витіснена адміністративним регулюванням: генетика зазнала маргіналізації, а кадрова політика в академічних установах дедалі більше визначалася ідеологічною лояльністю (Joravsky, 1970; Shevchenko, 2010). Таким чином, упродовж 1930-х рр. відбувся перехід від відкритої наукової дискусії до моделі адміністративної монополізації біологічного знання.
На сесії ВАСГНІЛ в серпні 1948 р., було декларативно проголошено «єдино правильний» напрям у біології та засуджено класичну генетику як «реакційну» науку (Lysenko, 1948; Medvedev, 1969). Рішення сесії, підтримані постановами партійних органів, легітимували кадрові чистки, ліквідацію профільних генетичних підрозділів і перегляд навчальних програм. Унаслідок цього генетика була фактично вилучена з офіційного наукового простору, а структура академічних установ переформатована відповідно до доктринальних установок лисенківської школи (de Jong-Lambert & Krementsov, 2011). 1948 рік, таким чином, слід розглядати як момент інституційного завершення формування режиму знання, у межах якого політична санкція замінила наукову верифікацію.
Структурні характеристики режиму. Лисенківщина як режим знання мала комплексний характер. В епістемологічному вимірі вона означала відмову від менделізму та редукцію експериментально-генетичної методології на користь декларативних положень про спадковість, залежну від середовища. В інституційному аспекті відбулася централізація контролю над науковими дослідженнями та концентрація управлінських рішень у вузькому колі лояльного керівництва. У політичному вимірі істина набувала статусу партійно санкціонованої норми, а в комунікативному — науковий дискурс насичувався ідеологічною риторикою, що підміняла емпіричну аргументацію (Roll-Hansen, 2005; Krementsov, 1997).
Наслідки для радянської науки. Запровадження лисенківського режиму спричинило деградацію генетичних досліджень, інтелектуальну ізоляцію радянської біології від міжнародної наукової спільноти та деформацію механізмів академічної автономії. За оцінками сучасних дослідників, відставання в галузі молекулярної генетики та селекції мало довготривалі наслідки, що відчувалися щонайменше до 1960-х рр., навіть після поступової ревізії лисенківських підходів (Medvedev, 1969; Krementsov, 1997). У цьому сенсі лисенківщина постає не лише як ідеологізований епізод, а як системна трансформація наукової інфраструктури, наслідки якої визначали траєкторію розвитку радянської біології протягом кількох десятиліть.
Висновки. Лисенківщина в 1930–1950-х рр. постає як інституційно оформлений режим наукового знання, сформований у межах сталінської моделі управління наукою. Її становлення було зумовлене поєднанням політичного запиту на прикладну ефективність, централізованого адміністративного контролю та підпорядкування критеріїв істинності ідеологічній санкції. У цьому контексті концепції, пов’язані з діяльністю Т. Д. Лисенко, були інституційно закріплені як нормативна основа біологічних досліджень.
Події 1948 р. зафіксували трансформацію наукової полеміки в систему доктринального регулювання, що визначало кадрову політику, структуру академічних установ і допустимі межі дослідницьких програм. Наслідком стала тривала деформація наукової інфраструктури та звуження академічної автономії.
Таким чином, аналіз лисенківщини як режиму знання дозволяє уточнити механізми політичної інституціоналізації істини в радянській науці та окреслити ширшу проблему вразливості наукових інституцій до ідеологічного контролю.
Список використаних джерел:
1. Шевченко В. В. Наука і ідеологія в СРСР : випадок Лисенка. Київ : Інститут історії України НАН України, 2010. 112 с.
2. deJong-Lambert W. The Cold War Politics of Genetic Research : An Introduction to the Lysenko Affair. Dordrecht : Springer, 2012. 185 p. DOI:10.1007/s11016-013-9797-z
3. Flegr J. Re-evaluating Lysenkoism in the light of epigenetics and phenotypic plasticity. Biologia Futura. 2021. Vol. 72, No 3. P. 223–235.
4. Jablonka E., Lamb M. J. Evolution in Four Dimensions : Genetic, Epigenetic, Behavioral, and Symbolic Variation in the History of Life. Cambridge, MA : MIT Press, 2005. 472 p.
5. Joravsky D. The Lysenko Affair. Cambridge, MA : Harvard University Press, 1970. 459 p.
6. Krementsov N. Stalinist Science. Princeton : Princeton University Press, 1997. 356 p.
7. Laland K. N., et al. The Extended Evolutionary Synthesis : Its Structure, Assumptions and Predictions. Proceedings of the Royal Society B. 2015. Vol. 282, No 1813. Article 20151019.
8. Roll-Hansen N. The Lysenko Effect : The Politics of Science. Amherst, NY : Humanity Books, 2005. 335 p. DOI:10.1017/S0007087407009739
_________________________
Науковий керівник: Солоненко Анатолій Миколайович, доктор біологічних наук, професор
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter