Постановка проблеми та аналіз останніх досліджень
Повномасштабна війна в Україні спричинила безпрецедентну кількість втрат, які мають не лише особистісний, а й широкий соціально-психологічний вимір. Особливо вразливою групою є жінки, які втратили чоловіків – військовослужбовців, добровольців, цивільних. Для них втрата поєднує гострий трагічний досвід, зміну сімейного й соціального статусу, підвищення відповідальності за дітей та батьків, необхідність самостійно приймати життєво важливі рішення.
Феномен горювання розглядається в сучасній психології як складний, багатовимірний і процесуальний стан, що охоплює емоційні, когнітивні, поведінкові, соматичні й духовні компоненти [Bonanno, 2021]. Класичні й сучасні моделі – теорія прив’язаності Дж. Боулбі, концепція посттравматичного зростання Р. Тедескі та Л. Калгуна, теорія збереження ресурсів С. Гобфолла – наголошують, що результат переживання втрати залежить від поєднання внутрішніх (особистісних) та зовнішніх (соціальних) ресурсів [Hobfoll, 2018; Tedeschi & Calhoun, 2004].
Українські дослідження останніх років фокусуються на переживанні втрати у контексті війни, посттравматичному життєтворенні, а також на розробці практичних підходів до психосоціальної підтримки постраждалих [Титаренко, 2019; Аврамчук, 2019; Медведєва, 2022; Тимофєєва, 2024]. Зазначається, що горювання в умовах триваючих бойових дій ускладнюється постійними нагадуваннями про небезпеку, повторними травматичними тригерами, інформаційним тиском та соціально-економічною нестабільністю [Медведєва, 2022].
Разом з тим, попри збільшення кількості публікацій про травму війни, комплексні емпіричні дослідження психологічної підтримки саме українських жінок, які втратили чоловіка на фронті або внаслідок воєнних дій, залишаються недостатніми. Особливо актуальним є вивчення поєднання емоційного стану, сприйманої соціальної підтримки, життєстійкості та копінг-стратегій, а також того, як психологічна допомога впливає на процес адаптації та можливе посттравматичне зростання.
У цьому контексті важливо не лише описати наслідки втрати, а й виявити ресурси, які допомагають жінкам рухатися від гострого горя до внутрішнього відновлення та формування нових життєвих сенсів [Neimeyer, 2012; Титаренко, 2019].
Метою дослідження є визначення особливостей психологічної підтримки жінок, які втратили чоловіка у російсько-українській війні, через аналіз взаємозв’язків між їхнім емоційним станом, рівнем сприйманої соціальної підтримки, життєстійкістю та копінг-стратегіями, а також окреслення ключових напрямів психологічної допомоги.
У дослідженні взяли участь 367 жінок віком від 22 до 60 років, які втратили чоловіка внаслідок бойових дій або пов’язаних із війною обставин. Більшість респонденток перебувають у працездатному віці; понад 60 % мають дітей, що зумовлює поєднання емоційного та матеріального навантаження. Період, що минув від моменту втрати, коливався від кількох місяців до понад трьох років, що дозволило аналізувати часову динаміку переживання горя. Опитування проводилось онлайн, із дотриманням принципів добровільності, анонімності, емоційної безпеки та інформованої згоди (Helsinki Declaration етично адаптована до психологічних досліджень).
Для досягнення мети застосовано комплекс взаємопов’язаних методів:
• DASS-21 [Lovibond & Lovibond, 1995] – для оцінки рівнів депресії, тривожності та стресу як інтегральних показників емоційного дистресу;
• MSPSS – Багатовимірну шкалу сприйманої соціальної підтримки [Zimet et al., 1988] для оцінки підтримки з боку родини, друзів та «значущих інших»;
• RS-14 – шкалу життєстійкості [Wagnild & Young, 1993] для оцінки здатності зберігати внутрішню стабільність і відновлюватися після травматичних подій;
• Brief COPE [Carver, 1997] – для аналізу основних копінг-стратегій, адаптованих до контексту втрати у воєнних умовах;
• блок соціально-демографічних запитань (вік, наявність дітей, час від втрати, досвід психологічної допомоги);
• відкриті запитання, спрямовані на якісний аналіз переживань, ресурсів та запитів щодо підтримки.
Статистичну обробку даних здійснено з використанням описової статистики (середні значення, відсоткові розподіли), кореляційного аналізу Пірсона для виявлення взаємозв’язків між показниками, а також порівняльних індикаторів для різних підгруп (за віком, наявністю дітей, досвідом психологічної допомоги). Якісний аналіз відповідей проводився методом тематичного контент-аналізу [Neimeyer, 2012; Титаренко, 2019].
Емоційний стан жінок після втрати чоловіка. Результати за DASS-21 засвідчили, що у понад двох третин респонденток спостерігається підвищений рівень емоційного дистресу. Високі показники стресу, тривожності та депресії виявлено у значної частини вибірки, особливо в перший рік після втрати. Найвищі рівні дистресу зафіксовано серед жінок молодшого віку (до 35 років) та тих, хто не звертався по психологічну допомогу. У цій групі домінують відчуття шоку, безпорадності, емоційної спустошеності, труднощі із сном, соматичні скарги.
Часовий аналіз показав, що через 1–2 роки після втрати інтенсивність емоційного дистресу поступово знижується, а після двох років у більшості жінок спостерігається перехід від гострого болю до відносно стабілізованого, хоча все ще емоційно вразливого, стану. Ці дані узгоджуються із сучасними моделями процесуального переживання горя та концепцією посттравматичного життєтворення, яка передбачає можливість поступового відновлення й переосмислення життєвих смислів [Титаренко, 2019; Bonanno, 2021].
Роль соціальної підтримки. Середній рівень сприйманої соціальної підтримки за шкалою MSPSS виявився досить високим, однак нерівномірно розподіленим за джерелами. Найвище оцінюється підтримка з боку родини (особливо дітей і батьків), дещо нижчою – з боку друзів, і найменшою – від «інших людей» (колег, сусідів, волонтерів, громадських організацій).
Кореляційний аналіз показав, що вищий рівень сприйманої підтримки прямо пов’язаний із життєстійкістю та обернено – з проявами депресії та тривожності. Тобто жінки, які відчувають себе емоційно й практично підтриманими, краще справляються з наслідками втрати, рідше повідомляють про виражене відчуття безнадії та внутрішньої порожнечі. Ці результати узгоджуються з даними інших дослідників, які підкреслюють ключову роль соціальних зв’язків у подоланні горя [Аврамчук, 2019; Timofieieva & Tretyak, 2024; Neimeyer, 2012].
Водночас якісний аналіз відкритих відповідей продемонстрував, що понад половина респонденток відчувають «соціальну самотність» – ситуацію, коли формально оточені близькими, але суб’єктивно переживають нерозуміння глибини їхнього болю. Саме це відчуття нерідко стає фактором, що посилює емоційний дистрес та ізоляцію, і підкреслює значення спеціалізованих груп підтримки для вдів військовослужбовців [Timofieieva & Tretyak, 2024].
Життєстійкість як внутрішній ресурс. За шкалою RS-14 значна частина жінок продемонструвала середній та високий рівні життєстійкості. Найвищі показники відзначено у жінок середнього й старшого віку, тих, хто має дітей, а також у респонденток, які хоча б епізодично отримували психологічну допомогу.
Життєстійкість обернено корелює з тривожністю та депресивністю і прямо – з активними копінг-стратегіями. Це свідчить про те, що здатність відновлювати внутрішню рівновагу і зберігати віру у власні сили є не стільки вродженою характеристикою, скільки динамічним ресурсом, який розвивається через досвід подолання, соціальну підтримку, духовні практики та професійну психологічну допомогу [Wagnild & Young, 1993; Hobfoll, 2018].
Копінг-стратегії та психологічна допомога. Аналіз за Brief COPE засвідчив переважання активних та змішаних копінг-стратегій. Більшість жінок зазначали, що їм допомагає залученість до щоденних справ, робота, волонтерство, турбота про дітей і рідних, духовні практики (молитва, відвідування богослужінь), спілкування з людьми, які мають подібний досвід.
Звернення по професійну психологічну допомогу декларували менше половини учасниць, однак саме в цій групі було зафіксовано нижчі рівні депресії й тривоги, вищу життєстійкість і більш виражене використання конструктивних копінгів. У якісних відповідях жінки, які працювали з психологом, частіше говорили про поступове прийняття, нові життєві цілі, можливість «жити, зберігаючи пам’ять», а не тільки про виживання. Це узгоджується з зарубіжними даними щодо ефективності психотерапевтичних втручань, орієнтованих на горювання, травму та посттравматичне зростання [Neimeyer, 2012; Tedeschi & Calhoun, 2004].
Якісний аналіз ресурсів і запитів жінок. Контент-аналіз відкритих відповідей дозволив виокремити кілька провідних тематичних блоків. На запитання «Що допомагає Вам переживати втрату?» жінки найчастіше називали: підтримку родини й дітей; віру та молитву; допомогу іншим (волонтерство, підтримка інших вдів); участь у спільнотах; роботу й навчання; збереження пам’яті про чоловіка.
Показово, що любов і пам’ять про чоловіка описувались не як бар’єр для руху вперед, а як внутрішній ресурс: «живу так, щоб він пишався», «його любов – моя опора». Це добре вписується в концепцію посттравматичного зростання, де горе стає поштовхом до переосмислення цінностей і глибшого відчуття сенсу життя [Tedeschi & Calhoun, 2004].
На запитання «Яку допомогу Ви хотіли б отримати?» переважали запити на індивідуальну і групову психологічну підтримку, розуміння з боку близьких, можливість «виговоритися», професійні консультації щодо дітей, а також духовну й практичну допомогу (організація дозвілля для дітей, юридичні роз’яснення, супровід у соціальних питаннях). Це свідчить про потребу в комплексних програмах, що поєднують психологічні, соціальні й духовні компоненти підтримки родин загиблих.
Висновки
Емпіричне дослідження дозволило окреслити низку закономірностей, важливих для побудови системи психологічної підтримки жінок, які втратили чоловіка у російсько-українській війні.
1. Переживання втрати має виражений, але динамічний характер. У перші місяці й рік після загибелі чоловіка більшість жінок демонструють високий рівень емоційного дистресу (стрес, тривожність, депресія), однак із часом (через 1–2 роки) за умови наявності підтримки відбувається поступове зниження інтенсивності болю та перехід до стадії відносного прийняття.
2. Соціальна підтримка є центральним чинником адаптації. Підтримка родини, дітей, друзів, спільнот та громадських організацій прямо пов’язана з нижчим рівнем депресії та тривоги й відіграє роль «психологічного буфера», який пом’якшує вплив травматичних подій [Аврамчук, 2019; Timofieieva & Tretyak, 2024]. Водночас значна частина жінок переживає відчуття нерозуміння й емоційної самотності, що обґрунтовує необхідність спеціалізованих груп підтримки для вдів загиблих військових.
3. Життєстійкість виступає ключовим внутрішнім ресурсом. Вищий рівень життєстійкості асоціюється з менш вираженим емоційним дистресом, активнішими копінг-стратегіями та більшою готовністю до пошуку нового життєвого сенсу. Життєстійкість формується й посилюється під впливом підтримки, досвіду відповідальності за дітей, духовних практик і професійної допомоги [Wagnild & Young, 1993; Титаренко, 2019].
4. Активні та духовно орієнтовані копінг-стратегії сприяють посттравматичному зростанню. Залученість до волонтерства, праці, допомоги іншим, а також віра й молитва допомагають жінкам трансформувати горе у внутрішній ресурс, відновити відчуття контролю над життям і знайти новий сенс. Натомість уникання, ізоляція та придушення емоцій пов’язані з вищими показниками депресивності та потребують корекційної роботи [Carver, 1997; Bonanno, 2021].
5. Професійна психологічна допомога має доведений позитивний ефект. Жінки, які отримували індивідуальну або групову підтримку, демонструють нижчі рівні дистресу та вищу життєстійкість, частіше говорять про прийняття втрати, можливість жити далі, зберігаючи пам’ять про чоловіка. Це обґрунтовує необхідність розвитку довготривалих програм психологічного супроводу родин загиблих, інтегрованих у систему державних і громадських сервісів [Neimeyer, 2012; Timofieieva & Tretyak, 2024].
Загалом результати дослідження дозволяють описати умовну траєкторію «Підтримка – Відновлення – Адаптація», в межах якої поєднання соціальної підтримки, життєстійкості й активних копінг-стратегій створює можливості для посттравматичного зростання жінок, які пережили втрату чоловіка на війні. Ці дані можуть стати підґрунтям для розробки цільових психопрофілактичних і реабілітаційних програм, спрямованих на комплексний супровід родин загиблих захисників України.
Список використаних джерел
1. Аврамчук О. В. Клініко-психологічні аспекти переживання втрати та діагностики ускладненого горювання. Problems of Modern Psychology. 2019. Вип. 45. С. 11–39.
2. Медведєва О. В. Психологічні особливості переживання горя під час воєнних дій. Підготовка правоохоронців в системі МВС України в умовах воєнного стану : зб. наук. пр. Харків : ХНУВС, 2022. С. 205–207.
3. Тимофєєва Л., Третяк А. Воєнна втрата: як її пережити і жити далі : практичний посібник. Дніпро : TAPS Україна, 2024. 120 с.
4. Титаренко Т. М. Посттравматичне життєтворення особистості: методи діагностики і відновлення. Психологія особистості. 2019. № 1(10). С. 186–
5. Шевченко Н. Ф. Психологічні особливості переживання горя під час війни. Психологічні науки: проблеми і здобутки. 2021. № 2. С. 101–110.
6. Bonanno G. A. The End of Trauma: How the New Science of Resilience Is Changing How We Think About PTSD. New York : Basic Books, 2021. 336 p.
7. Carver C. S. You want to measure coping but your protocol’s too long: Consider the Brief COPE. International Journal of Behavioral Medicine. 1997. Vol. 4(1). P. 92–100.
8. Hobfoll S. E. Conservation of resources theory: Its implication for stress, health, and resilience. In: Meichenbaum D. (ed.). Traumatic Stress and Resilience. New York : Springer, 2018. P. 51–71.
9. Lovibond S. H., Lovibond P. F. Manual for the Depression Anxiety Stress Scales (2nd ed.). Sydney : Psychology Foundation, 1995. 42 p.
10. Neimeyer R. A. Techniques of Grief Therapy: Creative Practices for Counseling the Bereaved. New York : Routledge, 2012. 398 p.
11. Tedeschi R. G., Calhoun L. G. Posttraumatic Growth: Conceptual Foundations and Empirical Evidence. Psychological Inquiry. 2004. Vol. 15(1). P. 1–18.
12. Wagnild G. M., Young H. M. Development and psychometric evaluation of the Resilience Scale. Journal of Nursing Measurement. 1993. Vol. 1(2). P. 165–178.
_____________________________
Науковий керівник: Матеюк О.А., доктор психологічних наук, професор, Поліський національний університет
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter