Історико-правовий досвід державотворення в період Української держави Павла Скорападського (квітень-грудень 1918 р.) та спроб її урядових інституцій вирішити одне із стрижневих у той період питань – селянське, є важливим як для сучасних процесів реформування аграрного сектору, так і напрацювання ефективних шляхів продуманої програми подальшої модернізації економіки України.
Метою наукової розвідки є проаналізувати правове забезпечення аграрних перетворень за період існування Української держави.
Заявлена проблематика ставала предметом наукового розгляду науковців: В. Ільницький, В. Лозовий, С. Корновенко, С. Камаралі, Ю. Пасічна, Р. Пиріг, В. Тельвак, І. Соляр та ін.
Для селянина своя земля була не тільки мірилом добробуту, але й свого роду символом волі, яку він наполегливо прагнув захищати від будь яких посягань, які виходили чи то від зовнішніх ворогів, чи від внутрішніх сил [5, с. 33]. Мав рацію С. Кримський стверджуючи «[…] владні структури в Україні не були константними, стабільними, в той час як земля залишалася інваріантною цінністю при усіх перетвореннях влади» [2, с. 276].
Селянський рух від осені 1917 р. до зими 1918 р. розростався набираючи, з одного боку, радикальних форм погромів та підпалів маєтків землевласників, а з іншого – політизував селянських рух.
Прихід до влади П. Скоропадського означав кардинально інші ідеологічні, політичні та ціннісні підходи до концепції розбудови Української держави, а відповідно і формування нових принципових засад земельної політики, які мали ґрунтуватися на праві приватної власності «як фундаменту культури і цивілізації». Уже в одному з першим конституційного характеру документі гетьмана – «Грамота до всього українського народу» – декларувався вільний продаж-купівля землі, закладалося концептуальне бачення майбутньої земельної реформи – «відчуження земель по дійсній їх вартості від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів» [6, с. 403-404]. Як і у випадку із періодом Української Центральної Ради, сам гетьман і його уряд чітко усвідомлювали, що від продуманості кроків, якості й оперативності впровадження у реальне життя земельної реформи, у поєднанні із виконанням взятих перед Центральними державами зобов’язаннями, залежало і створення міцної соціально-політичної опори нової влади.
Суттєвим обмежувальним фактором у розгортанні гетьманським урядом аграрних реформ виступали продовольчі зобов’язання перед країнами Четвертного блоку, і потреба рахуватися з баченням німецькими окупаційними силами розв’язання земельного питання (підтримка права приватної власності, сплати селянами коштів за отриману землю, збереження великих сільських господарств), які фокусувалися виключно на спроможності виконання української стороною взятих договірних зобов’язань. Творці земельної реформи мали переконання, що середні і малоземельні селянські верстви, що ментально тяжіли до приватного землеволодіння, не тільки бажали, але й мали гроші на купівлю землі, а в перспективі мали сформувати основну соціально-політичну й військову базу опори гетьманської влади [4, с. 72-73].
Земельну реформу передбачалося проводити базуючись на наступних засадах: 1) повну відповідальність за її проведення брав на себе гетьманський уряд; 2) державний земельний фонд мав формуватися за рахунок державних, церковних, частини приватних земель, з майбутнім повним відшкодуванням коштів за них; 3) передбачався продаж землі селянам і козакам, які мали незначні наділи; 4) в урядові плани входило створення невеликих економічно міцних господарств та налагодження ефективної роботи цукроварень як одного з ключових джерел фінансового наповнення бюджету держави [3, с. 179-180].
10 травня 1918 р. уряд проінформував про початок розробки концепції земельної реформи, націленої на вирішення проблеми безземельного селянства. Кабінет Міністрів стояв на позиції непорушності права приватної власності, злагодженої діяльності виконавчої вертикалі влади, виключення погромів та хаосу, що раніше вже зіграли деструктивну роль у період УЦР/УНР [3, с. 183]. Урядові кола плануючи та роблячи кроки до реалізації аграрної реформи мали узгоджувати її з реаліями сільськогосподарської практики [4, с. 74].
Питання реформування земельних відносин перебували під постійний контролем як гетьмана, так і Кабінету Міністрів. Зокрема, уряд у травні 1918 року розпочав обговорення концепцій різних проєктів земельного закону. Кабмін підтримував законні права орендарів, законодавчо врегульовувалося суперечливе питання належності врожаю поточної осені. Для врегулювання цієї справи прийнято Закон «Про права на врожай 1918 року на території Української Держави» [1, с. 35]. На думку науковця Г. Пітика за цим нормативно-правовим актом «[…] право на врожай озимини, засіяної восени 1917 р., належало власникам чи орендарям; право на врожай ярини, засіяної навесні 1918 року на захоплених приватновласницьких землях, належало селянам, які засіяли ці землі. Одночасно вони зобов’язувались: а) повернути поміщикам або орендарям натурою чи грішми третину вартості врожаю; б) компенсувати всі господарські затрати власників або орендарів, що вони понесли внаслідок обробітку цієї землі після жнив 1917 року; в) сплатити всі державні та земські податки й повинності. Всі спірні питання мали вирішуватися особливими комісіями» [3, с. 183]. Додатком до Закону «Про права на врожай 1918 року на території Української Держави» (який врегульовував питання власності врожаю зернових культур), 14 червня 1918 року видано Закон «Про забезпечення цукрових заводів буряками врожаю 1918 року», за яким врожай цукрових буряків, які були засіяні без дозволу на власних чи орендованих землях цукрових заводів, визнавався власністю цих заводів [1, с. 35].
У травні 1918 р. ухвалюється тимчасовий Закон «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями», що унормовував новий порядок землеустрою. Підтверджувалась непорушність постулату приватної власності на землю і відкидалась, ключова за часів УЦР/УНР і надалі популярна серед селянства ідея соціалізації землі. Пропонований тимчасовий закон не викликав позитивного сприйняття селянством, та більше того зумовив чергову хвилю антигетьманських виступів. З одного боку, законом врегульовувалася винятково важлива позиція майбутньої земельної реформи – унормовувався розмір землеволодіння, який мав складати до 25 десятин. З іншого боку, закон не виявив своєї життєздатності через ненапрацювання механізмів його реалізації. Невирішеними залишалися «[…] способи переходу землі від власників до Державного земельного банку, ступінь імперативності відчуження землі, максимальні розміри так званих культурних господарств (цукрових, насіннєвих, конезаводів, вівчарських та ін.)» [4, с. 74], питання ціни на землю, процедура торгів, їх публічність, підконтрольність та ін.
На жаль, правове врегулювання земельної реформи часто гальмувалося як гетьмансько-урядовими колами, де теж не було одностайності. Серйозні перешкоди створювали й інші, видається не до кінця враховані гетьманом супротивні сили, зокрема - Союз земельних власників і Протофіс. Свою деструктивну лепту вносило німецьке командування, українські опозиційні політичні партії, невдоволене селянство [4, с. 75].
З ініційована земельним міністерством земельна комісія ухвалила Закон «Про розмежування черезполосних земель», напрацьованого на базі Закону від 29 травня 1911 року, відомого під назвою «Положення про землеустрій» [1, с. 36]. Закон спричинив чергову поляризацію думок зацікавлених сторін. Заможні верстви не задовольняли унормовані цінові обмеження, дрібні власники висловлювали невдоволення максимальною нормою набування земель, які мали йти на продаж. Інші кола вказували на законодавчі лазійки, що створювали сприятливі умови спекулянтам [1, с. 36].
Прийняття закону від 14 червня 1918 р. про право на врожай актуалізувало нагальну потребу прийняття пакету суміжних нормативно-правових актів, вкотре виявило гостру проблему відсутності дієвого управлінського апарату на всіх рівнях для впровадження в життя аграрних реформ. Уже 24 червня 1918 р. земельне міністерство внесло на урядовий розгляд законопроект про утворення губернських і повітових земельно-ліквідаційних комісій. В урядовому задумі саме на земельно-ліквідаційні комісії покладалося завдання виконання арбітражних функцій в суперечках між землевласниками й селянами, а насправді вони перетворилися в руках місцевих губернсько-повітових керівників, поміщицьких кіл на своєрідний інструмент «[…] прикриття репресивних методів «відшкодувальних» акцій місцевих землевласників» [4, с. 77].
Осінь 1918 року загострила спектр неврегульованих земельних відносин, зокрема поміщицькі кола, за умови функціонування ринку вільного продажу землі, зовсім не поспішали її позбуватися, здаючи землі в оренду. Криза та жовтневий відхід уряду змусили гетьмана ще прискіпливіше взяти під контроль протікання земельної реформи. Главою Української держави було з ініційовано і очолено процес формування представницької комісію з питань земельної реформи. Уже 11 листопада 1918 р. новий міністр земельних справ В. Леонтович вніс на урядовий розгляд проект положення про особливу нараду з питань земельної реформи [4, с. 80]. Проте час гетьмана невпинно спливав, і ні попередні кроки, ні зусилля здійснені в жовтні-листопаді 1918 р. уже не могли виправити важкої ситуації з продовольством, задовільнити земельні інтереси різних зацікавлених кіл, заспокоїти наростаюче суспільно-політичне невдоволення гетьманським режимом [3, с. 16].
Таким чином, у цілому прогресивні засади аграрних перетворень, запропонованих гетьманською владою не були повністю реалізовані на практиці. Перешкодами на шляху реалізації земельної реформи були: відсутність стабільної урядової команди з впровадження аграрних перетворень; активізація поміщицьких «реставраційних» дій; деструктивна позиція більшості українських політичних сил; фінансова та технологічна незабезпеченість земельної реформи; селянський повстанський та партизанський рух; окупаційна поведінка керівництва держав Четвертного союзу; брак часу для реалізації гетьманської програми земельної реформи.
Перспективними для наступних наукових розвідок є детальний розгляд концептуальних засад земельної реформи у добу гетьманату, впливу зовнішніх сил на проведення аграрних перетворень.
Список літератури:
1. Камаралі С. Є. Земельне питання в українській політиці в часи урядування гетьманату П. Скоропадського. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 1. С. 34-37.
2. Кримський С. Архетипи української ментальності. Проблеми теорії ментальності. Київ: Наукова думка, 2006. С. 273-301.
3. Пітик Г. А. Земельна політика й аграрне законодавство Української держави П. Скоропадського. Література та культура Полісся: збірник наукових праць. 2007. Вип. 35. С. 173-187.
4. Пиріг Р. Я. Земельна реформа гетьмана Павла Скоропадського: спроби проведення та причини невдач. УІЖ. 2006. № 3. С. 68-84.
5. Стародубець Г. Українське село як основа повстанського запілля. Мандрівець. 2008. № 6. С. 33-37.
6. Тимченко Р. Висвітлення аграрної політики гетьманату П. Скоропадського в сучасних дисертаційних дослідженнях. Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. 2016. Вип. 26. С. 399-417.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter