У сучасному світі мова є важливим елементом національної ідентичності та культурної автономії. У багатьох країнах мовна політика визнана важливим аспектом державного управління, що регулює взаємодію різних мовних груп у суспільстві. Однак питання мовної політики набуває особливого значення в контексті звільнення територій від окупації, де необхідно відновити мовну та культурну ідентичність після окупації. Крим займає особливе місце серед таких випадків.
Актуальність досліджуваної теми зумовлена необхідністю розгляду впливу функцій національної мови на процес відродження української ідентичності на окупованих територіях. Дослідженням мовної політики на території Криму почали займатися ще з кінця ХІХ століття такі науковці, як: І. Гирич, Л. Іванова, М. Попов, П. Голубенко, П. Гриценко, Ф. Савченко та багато інших. На сучасному етапі, ускладненому окупацією Криму та повномасштабним вторгненням, питання мовної політики стало об’єктом вивчення А. Баскакової, Н. Гавдиди, Т. Марусик, Л. Мацько, К. Пальшкова, Б. Парахонського, Н. Шульської, Г. Яворської та багатьох інших. Дослідники стверджують, що українсько-російська політика була нестабільною в контексті функціонування тієї чи іншої мови на території України. Проте на кожному етапі історіографічного процесу спостерігаємо пропаганду влади «оминати місцеві тривкі культурні традиції» [7].
Слід зазначити, що Крим історично був місцем зустрічі різних культурних і мовних спільнот. Однак російська окупація Криму в 2014 році призвела до серйозних обмежень мовних прав і культурної автономії кримських татар та інших етнічних груп. Кримськотатарська та українська мови систематично придушувалися, а російська мова насильно нав'язувалася як домінуюча.
Нинішня воєнна ситуація не дозволяє робити будь-які кроки в напрямку змін на анексованій території. До 2022 року була проведена чисельна кількість заходів, спрямованих на повернення Криму, зокрема: сформовано систему контролю прав людини в окупованому Криму; зібрано міжнародно-правові докази визнання Росії державою-агресором; узгоджено питання в`їзду та виїзду представників української влади в особливому порядку на тимчасово окуповану територію (нині ця проблема знову актуальна); вирішувалися питання матеріальних збитків серед постраждалих внаслідок збройної агресії [1].
Зазначені заходи лише частково розкривають сутність сучасної мовної політики, яка в перспективі здатна вплинути на деокупаційний процес: по-перше, відродження української мови в освіті, культурі, медіапросторі окупованих регіонів суттєво зменшить російську пропаганду, яка впливає на свідомість людей; по-друге, мову слід розглядати не тільки в контексті лінгвістично-філологічного дискурсу, а й як основу історико-політичного процесу; по-третє, поширення української мови допоможе сформувати коаліційне ядро однодумців-патріотів [8]. Окрім того, потрібно узгодити мовну політику з корінними мешканцями Криму – кримськими татарами, та насамперед налагоджувати комунікаційні відносини з ними.
За даними інформації ЗМІ, офіційної заборони щодо вільного використання української мови національними меншинами немає, проте й змоги навчатися рідною мовою вони не мають. А це вже є лінгвоцидом [3]. Як доцільно зазначають Л. Мацько та співавтори, «втрата мови призводить до втрати національної ідентичності, що більш – загибелі нації як цілісного організму. Мова є тим чинником, що дає змогу представникам однієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні» [5, с. 58]. Деокупаційна мовна політика повинна сформулювати та письмово затвердити чіткий алгоритм заходів, спрямованих на прогресивні результати. Практичним доказом того, що українці налаштовані на повернення Криму до складу України, є соціальні опитування, наприклад: «Післявоєнне майбутнє України», Всеукраїнське опитування фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, «Крим у громадській думці українців», експертне опитування «Майбутнє Криму: чи можлива реінтеграція? Як і коли?» тощо [7, с. 176].
З проголошенням міжнародними партнерами закликів про деокупацію Криму та за підтримки міжнародних організацій, зокрема ООН, ЄС та його держав-членів, було розпочато процедури з відновлення мовних прав та культурної ідентичності на окупованій території. Це вимагає комплексного підходу та спільних зусиль уряду, міжнародних організацій, громадських організацій та місцевих громад.
Першим кроком у відновленні мовної політики в окупованому Криму є законодавче забезпечення мовних прав відповідних меншин. Це передбачає розробку та ухвалення спеціального законодавства, що гарантуватиме право на використання їхньої мови в усіх сферах життя - від освіти та державних установ до ЗМІ та культурної діяльності. Також важливо створити умови для збереження та розвитку культурної спадщини, включаючи літературні твори, музику, традиції та обряди.
Іншим важливим аспектом є освітня політика, спрямована на забезпечення доступу до освіти такими мовами, як українська та кримськотатарська, які були придушені під час окупації. Це включає розробку навчальних програм, підготовку персоналу для викладання української та інших мов, а також створення мовних центрів і шкіл для розвитку мовної культури.
Нарешті, важливим елементом є інформаційна політика, спрямована на просування мовного та культурного розмаїття в окупованому Криму [3]. Це включає підтримку мовних ЗМІ та розробку культурних програм і заходів, які сприяють розумінню та просуванню мовного і культурного розмаїття в регіоні.
Таким чином, питання мовної політики є досі відкритим та невирішеним, проте є багато аспектів відродження української мови в деокупованому Криму, здатних впливати на людську свідомість, тож викреслювати її зі списку важливих питань неправомірно. У процесі звільнення Криму мовна політика має велике значення для відновлення культурної та мовної ідентичності окупованих територій, що вимагає комплексного підходу та узгоджених зусиль з боку урядів, міжнародних організацій та місцевих громад для забезпечення повного відновлення мовних прав та культурної автономії всіх меншин.
Список літератури:
1. Баскакова А. С. Історіографічний аспект кримськотатарської проблеми в українсько-російських відносинах (1991-2014) / А. С. Баскакова // Гілея: науковий вісник. 2015. Вип. 97. С. 109-114. URL: http://surl.li/rsjvl
2. Гавдида Н., Назаревич Л. Лінгвоцид як форма мовної політики. Наукові записки ТНПУ. Серія: Мовознавство. 2014. Вип. ІІ (24). С. 77–80.
3. Кремінь Т. Росія влаштувала на окупованих територіях лінгвоцид української мови – мовний омбудсмен. 28 червня 2022, 19:32, URL : https://cuts.top/AFJe
4. Леонова Н. Українська мова, 2021-2022 роки. Лінгвоцид на тимчасово окупованих територіях держави Україна / Н. Леонова // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2022. Спеціальний випуск № 2 (121). С. 170-177
5. Марусик Т. Здобутки і втрати мовної політики в умовах прямої воєнної агресії та гібридної війни. Мовне законодавство і мовна політика: Україна, Європа, світ. (Збірник наукових праць). Київ, 2019. С. 175-188. URL: http://surl.li/rsjvx
6. Мацько Л., Христенок В. Явище лінгвоциду в історії української літературної мови (XVII–ХІХ ст.). Українська мова. 2003. Вип. 2. С. 58–62
7. Пальшков К. Динаміка громадської думки щодо проблеми деокупації Криму //Крим – це Україна: стратегія деокупації та реінтеграції : матеріали Міжнародного науково-практичного круглого столу (м. Одеса, 24 лютого 2023 року). Одеса : Видавництво «Юридика», 2023. 322 с.
8. Парахонський Б., Яворська Г. Онтологія війни і миру: безпека, стратегія, смисл: монографія. Київ, 2019. 560 с.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter